Розділ 18

Попри майже десятирічну різницю у віці, ми з Яною чудово розуміли одна одну. Сестра – єдина людина, якій я могла розповісти практично все. Тому я відкрила месенджер і попросила її прихати до мене, якщо вона зараз вільна.

Поки чекала відповідь, вирішила перевірити пошту і поміж листами спаму я побачила те, що змусило мене затамувати подих – лист з райадміністрації.

Заінтригована, я відкрила і почала читати. З першого, офіційного, абзацу я подумала, що це теж спам – розсилка перед виборами. Але ні. Мені офіційно пропонували стати кураторкою проекту, про який я писала статтю. Продумати і написати план просування, зробити презентацію для медіа і самій представляти все це.

Сказати, що я випала в осад – не сказати нічого. Шок змінився радісним трепетом і моя уява натхненно малювала все – і процес роботи, і перспективи, але це тривало недовго. Тверезий розум взяв своє. Я не можу погодитись. Що б це для мене не означало зараз і у майбутньому, як би я не хотіла – я не можу погодитись.

Хоч це офіційний лист від імені секретаріату, абсолютно очевидно, що без особистого погодження Віталія Романовича ніхто б мені його не надіслав. А це означає, що безпідставні підозри Андрія миттєво перетворяться у впевненість.

Голова розболілась сильніше і я заплющила очі, розтираючи скроні пальцями.

Пікнув месенджер. «Буду за пів години». і мене трохи попустило. Яна зможе подивитись на ситуацію неупереджено і щось мені порадити. А поки я чекаю… мені до нудоти захотілось кави і цигарку.

У нашій сім’ї ніхто не палить. Принаймні вдома і при дітях, тому добре, що зараз нікого нема.

Я увімкнула кавоварку, але зважаючи на мій стан, вибрала капучино замість улюбленого еспресо. У шафі, у старій сумці «шкода викинути» лежала пачка тонких ментолових цигарок – «цвяхів», як каже Яна.

Я не палила давно. Тижнів два. І то після непорозуміння з Андрієм. Пізно вночі на балконі.

Не думаю, що у мене залежність, але бувають дні, коли мені рве дах і за п’ять хвилин із кавою та цигаркою я готова оглушити все живе у радіусі кілометра. Зовсім як сьогодні.

Я увімкнула кухонну витяжку і присіла на стільницю. Перша затяжка обпалила горло, але після ковтка кави і повільного видиху прийшло відносне заспокоєння. Я повинна все дуже добре обдумати. Такого шансу у мене не буде більше ніколи, я у цьому не сумнівалась. З іншого боку – я чудово розумію, які плітки понесуться нашим містечком, якщо я погоджусь.

Ні, я не дурна. Я сама читала проект і написала статтю про нього. І я чудово розумію, що роботу із просування настільки добре пропрацьованого проекту, явно розробленого під вибори, ніхто у здоровому розумі не доручить простій журналістці із маленької районної газети. Хай навіть вона стоп’ятсот разів геніальна. А я точно не така. Якби схожа ситуація сталась із кимось іншим, я б точно не повірила у доброго Миколая. Як і зараз не вірю.

Цигарка мала б мене заспокоїти, натомість я ще більше розізлилась і взяла ще одну. Попри фантастичну заманливість пропозиції, причому офіційної, все це мені дуже не подобалось. Я б хотіла повірити у диво і у те, що мій талант нарешті помітили і оцінили, але я сама чудово знаю свої можливості. І їх недостатньо. Я навіть не знаю, як все це робиться. Я журналістка, а не піарниця.

Я погасила цигарку під цівкою води за кілька секунд до того, як озвався дверний дзвінок. Яна увійшла із пляшкою чорничного сидру і одразу ж наморщила носа.

- Ти що, курила?

- Сильно чути?

- Я завжди казала, що у тебе слабенька витяжка. Ну то що? По стаканчику і розкажеш, що сталося?

- Мені не можна. Я на таблетках.

Яна питально задерла брови і я закотила очі.

- В мене, по ходу, тиск злетів у космос.

- Ого. А чо так?

- Розкажу в процесі.

- Ну тоді роби мені каву і йдемо на балкон.

Коли ми нарешті зручно вмостились у плетених кріслах, Яна витягла свої улюблені маленькі-тоненькі цигарки, запалила і розвернулась до мене.

- Ну, сеструхо, розказуй.

- Я навіть не знаю, з чого почати.

- Зазвичай починають спочатку.

- Кхххх… я серйозно. Якась купа непов’язаних між собою речей звалилась в одну… купу і перетворила моє життя на тотальний звіздєц.

- І того ти сьогодні вдома і на таблетках?

- Так.

- І того ти глушиш каву і куриш, хоч у тебе тиск?

- Яно, не підмахуй. Я і так не розумію, що відбувається у моєму житті останні два тижні.

- То давай зрозуміємо разом. Починай.

Я глибоко вдихнула і заплющила очі.

- Пам’ятаєш Тараса?

- Якого? Мого білобрисого однокласника.

О боже, то він ще й її однокласник! Я зовсім забула.

- Так.

- Софіє, мені інтригуватись чи почати переживати?

- Яно, я збираюсь з думками, щоб скласти в якусь подобу логічної послідовності весь цей треш. Не перебивай, - Яна зобразила, як закриває рот на замочок і я продовжила, - так от. Останні два тижні кілька разів виходила так, що ми їхали однією маршруткою з роботи, він сідав біля мене і навішував спагетті на вуха…