Розділ 16

Я прокинулась сама і це було дивно, бо зазвичай я піднімаюсь з ліжка після того, як три рази відкладу дзвінок будильника. Я прислухалась – вдома тихо, але якось аж занадто і Андрія нема поруч.

Я потягнулась до тумбочки, взяла телефон і мене підкинуло в ліжку – десята година! Від різкого підйому запаморочилось у голові і я лагла назад, обхопивши голову руками.

Андрія, напевно, замучила совість, якщо не розбудив зранку своїм «зроби кави, я так не вмію». І дітей сам до школи зібрав, причому зробили все так тихо, що я не прокинулась. А зранку в нас завжди Шанхай. І все б нічого, але я маю бути на роботі, а якщо досі ніхто не зателефонував, то Андрій і про це подбав.

Хвиля вдячності обігріла, але одразу ж і минула від згадки про нашу сварку. Чомусь подумала, що це гарна нагода підготувати ґрунт для мого звільнення.

Я підвелась і відсунула штори – на дворі чудовий сонячний день, а мені зовсім не весело і не добре. Я почувалась значно краще, але через слабкість таке враження, що моє тіло ледве тримається купи. І спрага. Така сильна, що губи печуть.

На столику біля вікна, на диво, графин із водою, стаканчик із двома таблетками і записка: «Соню, випий таблетки і відпочивай. Я з роботи прийду раніше, заберу дітей і замовлю їжу. Цього тижня ти на лікарняному. На твою роботу я повідомив».

І ніякого «цілую, люблю». І таблетки – невідомо що. Можна ж було залишити баночки і інструкцію. І на роботі порішав…

Я заплющила очі, вдихнула-видихнула. Образа не відступала і тому мене дратувало все. Чи не вперше я почувалась абсолютно безпомічною і незахищеною у власному домі, із власним чоловіком. Який би мав розуміти і підтримувати мене. І набити морду Тарасу за натяки, а не шукати мою вину там, де її немає.

Так хотілось розплакатись, але чомусь не виходило. Сльози пекли в очі, але я затискала губи і давила в собі плач. Мене роздирало від протиріч і я знала – якщо дозволю собі розплакатись – мені стане легше, але тоді Андрієві вдасться мене протиснути і змусити поступитись. Я не могла дозволити, щоб образа і злість притупились. Андрій занадто сильно мене образив і, що найгірше, він не вибачився. Навіть на цьому клаптику паперу написано сухо, так, наче нічого особливого не сталося.

Може я себе накручую. Може він так дбає про мене. Може сьогодні ввечері ми нормально поговоримо. Може все налагодиться. Може… може… може… від думок і нервів голова знов почала боліти. Мені треба поговорити з кимось. І єдина людина, якій я справді можу довірити весь цей крінж – моя сестра Яна.