Розділ 15

Зранку я зрозуміла, що захворіла. По справжньому. Температура тридцять дев’ять, головний біль, серцебиття і така слабкість, що я заледве встала з ліжка. Діти ще сплять, а Андрій сидить у вітальні за комп’ютером і у навушниках. Напевно навіть не лягав спати, принаймні я цього не пам’ятаю. Отже, він образився і тепер щонайменше тиждень німці в хаті. Він, як і у більшості випадків, чекатиме, що я прийду миритися, визнаю що не мала рації і погоджусь із ним. Але зараз мені настільки… байдуже, аж дивно. Таке враження, що температура спалила все у мені, навіть мої страхи.

Я знайшла у аптечці жарознижуюче, випила і повернулась у ліжко. Я хотіла лише спати. Більше нічого. Взагалі нічого.

Мене розбудив Влад. Я ледве розліпила повіки. Здається, таблетка не подіяла, бо я почувалась ще гірше. Максим стояв у дверях і насуплено спостерігав.

- Ма, ми їсти хочемо.

Я сіла у ліжку, але встати не змогла, мене трусило, перед очима все пливло.

- Зайчики, попросіть тата. Я хвора.

Влад стояв і дивився на мене, а Макс розвернувся і вийшов із кімнати. Через хвилину увійшов Андрій із таким скепсисом на обличчі, що мені захотілось розплакатись. Але вже за секунду вираз його обличчя змінився, він швидко підійшов до мене і приклав руку до чола. Я заплющила очі і блаженно видихнула – така прохолодна.

- Соню, у тебе жар. Зараз принесу таблетку.

- Я випила зранку…

- Зрозуміло. Зараз покличу Оксану. Лягай назад.

 Боже, як добре мати лікарку сусідкою через двері. Час ніби зупинився. Я дивилась у стелю і вона то насувалась на мене, погрожуючи розчавити, то стрімко злітала уверх і мене від цього нудило.

- … ні, вчора ще все було добре… ні, не виглядала… нічого не казала… нічого такого, ми їли все те саме… не розумію…

- Соню, як ти себе почуваєш?

- Спати хочу…

Мою руку стиснуло аж до болю, потім укол і мене нарешті почало відпускати. Лещата, що стискали мою голову – ослабли, дихати стало легше і я почала повільно падати у сон.

- … це від сильного стресу… відпочинок кілька днів і ніяких нервів…

Байдуже…