Розділ 14

Андрій зайшов у автобус і всівся біля мене. Упс… ті його стиснуті у тонку риску губи і глибокодумний погляд у даль…

- Білети в тебе?

- А в кого мають бути?

- Чого ти злишся? Ми ж так гарно день провели.

- Нічого я не злюсь. Просто настрою нема.

- Яссссно.

Я знаю Андрія. Почну зараз розпитувати – можемо посваритись просто тут. Якщо сам не почав нічого розпитувати, отже не так серйозно. Але що ж такого йому сказав Тарас?

Я демонстративно відкрила книжку і почала читати. Або вдавала, що читаю. Літери стрибали перед очима і, якщо і вдавалось прочитати речення, то сенсу його я не розуміла. Так само, як і не розумію Тараса. Уявлення не маю, що він сказав Андрієві, але НАЩО? Наче ж такий крутий перець, мужик, мачо, альфа-самець і опустився до банальної помсти жінці, яка не відповіла на його поцілунок?

- … Соня?

- Га? Що?

Я так заглибилась у свої думки, що прослухала питання.

- Я тебе про статтю питаю.

- Яку статтю?

- Не прикидайся дурою.

- До чого тут прикидання? Я кожен день пишу статті. Може ти уточниш, яка конкретно тебе цікавить?

- А чого ти така агресивна?

- А чого ти обзиваєшся?

- Добре, проїхали.

- Як хочеш…

От Тарас! От сучонок! Таки я не помилилась. Він вирішив почати з роботи. Це без перебільшення одна з найкращих моїх статей і він хоче використати її проти мене. І Андрій не відступить. Відчуваю – мене чекає цікавий і насичений вечір.

Сорок хвилин додому видались мені пекельно довгими. Я вдавала, що читаю а сама подумки прокручувала статтю вздовж і впоперек. От що такого я там написала, що Тарас цим скористався і накрутив Андрія?

Ну справді ж – нічого особливого. Про нашого «вельмишановного» згадала побіжно, як про автора ідеї, похвалила – і то сильно – саму ідею і її розробника, (прізвище значилось у заголовку, поруч із Шастовим, я навіть здивувалась, що все так чесно), ну і те преславуте «підстава», за яке мене так шпетив Тарас Ярославович.

Ну справді ж – нічого особливого.

Вдома все наче було добре – викупати-переодягнути-нагодувати-вкласти дітей зайняло трохи часу і я майже забула свої страхи, аж Андрій, не відриваючи очей від монітору, запитав:

- Ну і де вона?

- Хто?

- Соню, - Андрій подивився на мене так, аж морозом обдало, - не прикидайся дурочкою. Газета.

- Газети у мене нема, але спеціально для тебе роздрукую статтю із ноутбука.

Я зціпила зуби, щоб не почати сварку, бо оте «не прикидайся дурочкою» поцілило у маленьке, жевріюче почуття провини через Тараса.

Поки Андрій читав, я мила посуд і намагалась не думати, що саме шукає мій чоловік. Зрештою, дзюрчання води і монотонні рухи губкою непомітно відключили мене від усього, тому я мало не впустила тарілку на підлогу, почувши за спиною голос чоловіка:

- Шикаааррна стаття.

- Що?

Я навіть не одразу зрозуміла – це похвала чи знущання.

- Чудова робота. Все так чітко, лаконічно, яскраво… так пишуть на замовлення, або з особистої симпатії.

- Щооо?

- А хіба ні?

- Ти дурак? – єдине, що я змогла вимовити, а вже наступної миті мене прорвало, - повірити не можу! Вперше за п’ять років ти не тільки прочитав мою статтю повністю – ти похвалив її, визнав, що я добре роблю свою роботу і для чого? Щоб познущатись і принизити?

- Соню, не переводь стрілок.

- Добре, давай по суті. Де ти там побачив замовлення або особисту симпатію і до кого?

- Ти так написала, що все і так зрозуміло.

- З чого зрозуміло? Покажи мені те місце у тексті, з якого «все зрозуміло»?

- Соню, не починай…

- Я починаю?! Я починаю? Це ти почав! Ще на автостанції. До сьогодні моя робота тебе не цікавила, від слова «взагалі». Хто тобі підкинув геніальну ідею шукати особисту симпатію у моїй роботі? А знаєш, давай я роздрукую тобі всі мої статті за п’ять років, може ще якусь «особисту симпатію» знайдеш.

Я задихалась від образи і сорому. Сказати, що Андрій зовсім не має рації – язик не повертався. Але оте моє дурне хвилинне запаморочення через Тараса ніколи не вийшло за межі моєї уяви і немає ніякого стосунку до моєї роботи. Хоча саме з Тараса все оте і почалось, але Андрій жодним словом не прохопився про їх розмову…

- Соню, я хочу, щоб ти кинула роботу.

- Що? чому?

- Я достатньо заробляю і не раз тебе просив.

- А тепер ставиш ультиматум. Мої бажання тебе зовсім не цікавлять?

- Ти спокійно можеш працювати вдома, фрілансером. І в тебе буде більше часу для сім’ї.

Я просіла… та в мене найкращий графік з усіх можливих: робота з дев’ятої до четвертої, два вихідних, плюс повноцінні відпустки, плюс оплачувані поїздки на цікавезні заходи. Він знущається?

- Андрію, я не розумію, ти зараз серйозно? По твоєму, я настільки мало часу приділяю сім’ї, що мушу кинути роботу? Серйозно?

- Не бачу нічого поганого у тому, щоб займатись домом і дітьми.

- А як же мої бажання? Самореалізація? Ти ж знаєш як я люблю свою роботу?

- У тебе буде купа часу реалізуватись вдома. Може нарешті напишеш книжку. У тебе явно талант.

І Андрій тикнув у аркуш із статтею. Якби він сказав це коли завгодно раніше, та навіть ще сьогодні, до тої злощасної зустрічі із Тарасом, я б скоріше за все із радістю погодилася. Писати книги було моєю таємною рожевою мрією ще із дитинства. Але те, як Андрій це сказав зараз, його злий погляд, крива посмішка і в’їдливий тон… напевно, якби він вдарив мене, то боліло б менше.

Мене обдало таким холодом, що здається – я навіть дихати перестала. Коханий чоловік, із яким лише раз поділилась планами на майбутнє і то жартома, чітко розрахував точку і силу удару. Отим простим, просякнутим злим сарказмом реченням він наче помножив мене на нуль.

Я стояла за кілька кроків від нього приголомшена і нерухома. Я не могла повірити тому, що чула і бачила. Не міг, ніяк не міг мій коханий, красивий, розумний і культурний чоловік сказати так, вкласти стільки отрути у слова, обезцінити мою роботу, досягнення і мрію.