Розділ 13

Здається, відкриття минуло прекрасно: хмарки кольорових кульок, стелажі, повні новеньких книг, перші покупці, піднесення, побажання, подяки, клацання фотоапаратів і любительські зйомки.

Я відбула захід на автопілоті, записала собі лише головні прізвища і на тому все. Доводилось багато разів писати такі статті і цього разу напишу щось схоже.

Мене не попускає. Я жену від себе думки, але внутрішня напруга росте і тисне. Дорогою до автостанції я серйозно думала про те, щоб поговорити з Андрієм. Але що я йому скажу?

- Мене поцілував Тарас,( може ти його і знаєш), це побачив Шаст, (він прийшов подякувати за статтю) і тепер Тарас думає, що я не хочу його, бо до мене ходить Шаст.

І перше питання:

- Чого тебе цілує якийсь чужий хлоп?

Сказати «не знаю»? Я до деталей можу уявити його голос, інтонацію та слова:

- Ні один нормальний мужик не зможе підійти і, ні з того, ні з сього взяти і поцілувати заміжню жінку, якщо вона не дала йому приводу.

І Андрій стоп’ятсот разів матиме рацію. Він в житті не повірить, навіть якщо змовчу про Шаста і скажу, що Тарас був  в роги п’яний. Андрій в будь-якому випадку захоче з’ясувати з Тарасом, а той може ляпнути якусь дурість про Шаста і піде каруселька.

Якої холєри припхався Шаст? Якщо він десь потягне за мене масу, то не тільки Андрій, всі думатимуть, що в мене з ним щось було. І стаття написана така класна, із симпатією і захватом…

Я сідаю на лавку, закриваю обличчя руками і тихо стогну. В якийсь момент мені здається, що стогін переходить у жалісливе скавуління.

Як так могло статись? Таке враження, що я бавилась грудкою снігу, а мене накрило лавиною.

А може все не так страшно? Ну реально. Що може статись? Тараса я відшила, нас ніхто ні на чому не ловив. Ну їхали два рази разом у маршрутці, розмовляли. Так майже всі в маршрутці розмовляють.

Шаст йшов у редакцію і Тарас його бачив. А чому, зрештою, він вирішив, що той йшов до мене? Шаст йшов до редактора і побачив нас. Всі неправильно один одного зрозуміли.

Якби не той поцілунок. Все можна пояснити, але не це. Я маю якось розплутати цю дурнувату ситуацію якнайшвидше, а зараз додому. Попереду два вихідних і я повинна – повинна! – щось вирішити.

- Давай поїдемо завтра на цілий день до Львова.

Я вражено завмерла посеред кухні.

- Ну, чого мовчиш? Візьмемо дітей, підемо на каток, погуляємо містом, наробимо фоток, сходимо на Високий Замок.

Нарешті на моєму обличчі проступає щаслива усмішка. Цілий день у Львові. Не по роботі, без поспіху. Цілий день чистого кайфу.

- Не знаю, в честь чого таке свято, але я обома руками за.

- Ти якась вбита останніми днями. Поїдемо розслабимось, посидимо в нашій кафешці.

Я усміхаюсь мало що не крізь сльози і ховаюсь у Андрієвих обіймах. Напад провини такий сильний, що аж стискає горло і я боюсь розплакатись просто зараз.

Завтра. Ми проведемо цей день всі разом і я заштовхаю думки та самоїдство глибоко всередину. Завтрашній день ми проведемо, як найщасливіша у світі сім’я.

На ковзанку я не вийшла. Ну його в баню падати і осоромлюватись. Колись я вміла кататись на ковзанах і навіть добре, але то було років із двадцять тому. Хай Андрій займеться малими, не пасує мамі вчити хлопців стояти на ковзанах. Я краще покайфую від подвійного американо і нароблю фоток.

Вони були такі кумедні: шалено веселий Влад, надутий Макс і Андрій, який ледве стояв на ковзанах, але всім своїм видом показував, що ситуація під контролем. Мої… усмішка сама розповзалась обличчям, аж щипало очі, а всередині стало тепло-тепло. Нізащо і нікому не дозволю забрати це в мене. Тарас не на ту нарвався. Я, все ж таки, професійна журналістка і вмію ставити правильні запитання, робити правильні висновки із відповідей, а шантаж на мене ніколи не діяв. Простіше самій зробити те, чим погрожують. Гра на випередження майже завжди дає правильний результат… не буду думати про майже, на кону занадто багато. Але якщо він почне, у мене не буде варіантів.

День минув просто фантастично. Ми облазили весь торговий центр і я навіть знайшла книжку, на яку полювала більш ніж пів року. Андрій завернув очима, але нічого не сказав. Супер! Потім біля оперного діти возились на машинках, а в самому кінці дня ми піднялись на Високий Замок.

Не пам’ятаю, щоб коли востаннє відчувала стільки щастя. Ну але, як люблять у нас казати – що забагато, то нездорово.

На автостанції ми зіткнулись із Тарасом. В мене все похололо всередині. Ні, розумом я… розуміла, що він не скаже ані слова про той злощасний поцілунок, він же не самогубець, але ж може ляпнути щось про Шаста. Якраз тут мені боятись нема чого, але пояснення може легко перетворитись у виправдовування і потягне за собою марні намагання пояснити, звідки це собі взяв Тарас… я заплуталась у думках і перелякалась до чортиків, особливо моторошно стало, коли Тарас мені посміхнувся.

Здається, я зрозуміла, що означає вислів – червона пелена перед очима. Я ненавиділа його в ту мить так сильно, що аж зайшлося серце. Ненавиділа за те, що зробив, за те, що тільки хотів зробити і за те, що я була такою дурепою, ідіоткою. Самовпевнено, самозакоханою ідіоткою,  яка дозволила втягнути себе у його дурнуваті ігри.