Розділ 12

Година на зупинці злетіла, як в тумані і я вперше в житті не хотіла повертатись додому. Я просто банально боюсь. Мені здається, що на губах залишився відбиток і я до болю тру їх долонею. Я почуваюсь так, наче зрадила Андрія. І я розумію, що не зможу йому про це розповісти.

Я тихо відкриваю двері і заходжу. Діти в кімнаті, я чую, як вони сперечаються. Андрій з кимось говорить по телефону. Я роздягаюсь, а тоді дивлюсь на себе к дзеркало: бліда, губи ледь-ледь рожевіші, аніж шкіра і великі синці під очима. Я сама собі здаюсь тяжко хворою.

- Сонь, ти знов не встигла? Це вже… Що з тобою? Ти бліда, як стінка.

- Голова болить…

І справді, біль накриває мене, аж тисне над очима і я мимоволі опускаю голову.

- Здається, в тебе починається грип.

Запалення совісті.

- Я в ванну, а тоді спати.

- Ти здуріла? А після ванни в реанімацію? Йди лягай, я пошукаю щось в аптечці.

Я відчуваю, як до очей підступають сльози. Я, у своїй самовпевненості, переступила межу. І саме тому я не можу розповісти Андрієві про те, що сталось. Я не врахувала, що є тип чоловіків, які навіть звичну ввічливість сприймають, як згоду на флірт. А я була із Тарасом більш ніж ввічливою. Я була уважною до всієї тієї маячні, яку він вішав мені на вуха.

Якби не Шаст. Якби він не прийшов так невчасно. Ми б вирішили все зразу, а тепер Тарас вважатиме, що має козир і може вплинути на мене. Він чітко дав мені це зрозуміти прощальним поглядом і півусмішкою, яку не міг побачити Шаст.

Вже лежачи у ліжку я подумала про те, що Скарлет О’Харра мала рацію і я теж подумаю про це вранці. У робочий час. Один день перед вихідними. Він життєво потрібен мені, щоб заспокоїтись і вирішити, як поводитись далі.

Сьогодні Львів похмурий, як і мій настрій. І я чомусь згадала поїздку кілька років тому. Не пам’ятаю, за чим, але було так само мрячно, вогко і я дико хотіла в туалет. І, як на зло, жодного поблизу. До «Магнуса» далеко, до вокзалу ще далі, а заходити у кафе і проситись мені було соромно. І тут я побачила її – табличку WC. Спочатку я не зрозуміла, до чого табличка, бо вона просто стояла на стовпчику. Коли ж підійшла – побачила сходи вниз. Дядько дивився футбол, звук на повну. Він не чув ні як я зайшла, ні як вийшла. І дивно – мені не було соромно. Це був дитячий, дурний азарт – впіймають-не-впіймають. Коли я вийшла на гору, з’явилась наполеглива думка вернутись і заплатити і тут мені нарешті стало соромно, я уявила сцену:

- Вибачте, я тут скористалась туалетом, поки ви не чули…

Позорище.

Не знаю, чому я це згадала. Напевно моя підсвідомість намагається у такий спосіб допомогти моїй психіці не зірватись. Мені здається – ще трохи і почнеться істерика. Мені справді хочеться вити.

Сьогодні Львів похмурий, як і мій настрій, але я все одно задоволена. Тарас Ярославович відправив мене на відкриття нової книгарні. Я навіть не встигла у редакцію зайти, а вже – марш-бігом, бо не встигнеш.

Здається, я навіть вдячна йому, бо так насправді не змогла б нормально працювати, не змогла б сидіти в редакції, мимоволі прислухатись до розмов і думати, чи хтось щось знає, чув, бачив.

Напевно, в мене прогресуюча параноя, але я дико боюсь і боюсь всього зразу: що Тарас десь щось ляпне, особливо за стаканчиком і воно піде гуляти, як брехня по селі; що Шаст десь мене згадає в розмові, або, не дай Боже, похвалить… від однієї думки про це мені стає млосно.

В будь-якому випадку, якщо це дійде до Андрія, буде скандал.

- Цілувалась з Тарасом?

- Ні.

На-пів брехня, бо я не відповіла на поцілунок, але чи це має значення? Якщо не брехати самій собі, то я дала йому привід, навіть заохотила.

- До тебе ходить Шаст?

- Ні.

Брехня і правда. Він прийшов. До мене. Типу подякувати. Зрештою, байдуже думки і пояснення, є факт – він прийшов. А до кого це Голова ходить дякувати особисто? Зазвичай надсилає лист або викликає до себе.

«Без вини – винна» – не мій варіант. Я почуваюсь винною і як тільки Андрій це помітить, або відчує… Боюсь навіть уявити, що буде.

Не хочу уявляти, передчувати, притягувати. Краще пройдусь до Площі Ринок.

Львів є моєю особистою Меккою. Він заспокоює, очищає думки, дає поради і віру в краще. Це моє місто із моменту першої свідомої зустрічі.

Автостанція. На стінах величезні, об’ємні та кольорові зображення: селянин у червоних шароварах та вишиванці, з довгими вусами; віз із гарбузами; молодиця в очіпку і яскравій спідниці стоїть, тримаючи руки в боки; на протилежній стіні – телятко із величезними очима; тин і настромлені на ньому глечики…

Видіння з’являються яскравими плямами і нагадують, як сильно я не любила чекати на автобус.

І перша поїздка на екскурсію з класом. Мені не було надто цікаво у музеях, але Високий Замок змусив мене завмерти від захвату. Дівчата, наслідуючи статечних вчительок, сходили на гору дорогою, а я дерлась напряму разом з хлопцями. М’яка ковдра опалого листя під ногами, сплетіння гілок над головою і теплий, майже лісовий запах.