Розділ 10

Я закохалась у проект.

Для мене, як для маніячки із усіма можливими книжковими додатками до цього визначення, проект виявився… навіть слова не можу підібрати.

Зараз, коли держава практично припинила фінансування книговидання і бібліотек, читати про те, як все це просто і легко відновити у межах району, було одкровенням. Та заради участі у цьому я б взяла відпустку за свій рахунок на невизначений час…

Так, і знов стоп! Визнаю, Шаст мене вразив. Але, чи не є це стратегічним піар ходом перед виборами, які вже зовсім не за горами? Запустити проект не важко, кинути гроші на розкрутку теж, але як буде у перспективі тяглості, коли цікавість почне спадати? І чому, власне, він робить ставку на проект, який зацікавить далеко не всіх виборців? Якщо це лише «один із», то все логічно, але він аж занадто детальний та опрацьований, щоб бути для галочки.

І як я маю про це написати? Якщо відкинути мій за́хват і подивитись неупереджено, то… То холєра його знає – що? Або наш Голова занадто впевнений у собі  і думає, що його харизма покриє все, або хтось дуже тонко риє під нього.

От так і напишу.

- Ти зовсім з головою не дружиш?!

Редактор дивиться на мене, а я уявляю його биком із мультика, в якого від злості пара із ніздрів виходить. А що, навіть схоже.

- Не розумію, що не так. В нас ексклюзив і…

- Ти здуріла?!

- Тарас Ярославович, якщо в статті є неточності, я їх виправлю…

- Неточності?! Ти написала, що Шаст або страждає на комплекс Нарциса, або на дибілізм. Можна вибрати, кому що більше подобається.

- Я такого не писала!

- Але це мається на увазі!

Редактор аж за голосно видихнув і почав ходити кімнатою.

- Соня, ну ти подумай: такі висновки це ж скандал.

- Не бачу нічого скандального. Це моя неупереджена думка…

- Неупереджена?

Редактор зупинився і втупився в мене із щирим здивуванням.

- Так, неупереджена! Хай я і не терплю нашого Вельмишановного, але цей проект блискучий і мені б не хотілось, щоб це була чергова мильна бульбашка до виборів. Так чи інакше.

- Соня, а ти не можеш переписати?

Чого це раптом він так лагідно питає?

- Ні..

- Я не впевнений, що ми це надрукуємо.

- Ну тоді самі і поясните причину Віталію Романовичу.

- Що?

- Ага. Він обіцяв прочитати.

- Соня…

- Тарас Ярославович, давайте чесно: хоч ви мене змусили піти на інтерв’ю, стаття вийшла гарно, просто чудесна. А маленький скандал – якщо хтось крім вас побачить для цього привід – піде нам на користь.

- Цікаво як?

- Ну як завжди – підвищиться купляємість газети.

- От ти, Соня, ніби і журналістка класна, а часом говориш, як баба базарна.

 Редактор махнув рукою і взявся перечитувати мою статтю. Я тихо вийшла, ледве стримуючи радість: єссссо! Моя перша серйозна стаття – скандальна. Хоча я там нічого скандального не бачу. Як тільки запустять проект, так само буде думати кожен другий. А шкода.

Андрій приготував вечерю. Я, ще не відкривши дверей почула, як пахне тушковане м’ясо. Обожнюю, коли він готує. Таки м’ясо справді любить чоловічі руки. І не тільки м’ясо. Андрієві соуси та підливки я можу їсти ложкою, без нічого. А салати… Чим простіше – тим смачніше, - коронна фраза Андрія. А я ніяк її не сприймаю. Мені завжди хочеться чогось нового, несподіваного, експериментального. Визнаю, мої експерименти не завжди вдалі, часом взагалі не їстівні і, якщо вже зовсім чесно, то в такий підленький спосіб я намагаюсь змусити Андрія готувати частіше.

- Сонь, ти чо так довго?

- На маршрутку не встигла.

- Як можна не встигнути?

- Ну так і можна.

А-а-а! Почалось. Так… вдих-видих. Роздягнутись, помити руки, похвалити.

- Боже, як бомбезно пахне, аж в животі скрутило.

- Вже майже готово.

Андрій змінив гнів на милість. Не розумію, чого він злиться. Якщо він запізниться, будь-яка причина є поважною. Це вже, напевно, така чоловіча натура.

- Як інтерв’ю?

От воно що. Він же ж не спитав ані слова ні вчора, ні сьогодні.

- Та, по-суті, не було ніякого інтерв’ю. Вони були за сильно загружені роботою, тому дали мені в руки папку і сказали «па-па».

- А-а. А шо за папка?

- Проект по бібліотеках і нашому видавництву. Ти знаєш?..

- Сонь, їж.

В такі моменти я його вбити готова. І як я маю розуміти його поведінку? Чим би дитина не бавилась, лиш би не плакала? Ну невже йому тяжко послухати мене дві хвилини?.. добре, часом не дві, а всі десять. Я ж слухаю про його мікросхеми, хоч не розумію абсолютно нічого.