Розділ 9

Коли всі нарешті вляглись, я вирішила підготуватись до інтерв’ю і – о, сором! – виявилось, що я нічого не знаю про Шаста. Якісь загальні відомості і те, що він бабій рідкісний.

В першу хвилину я боролась із панікою. Це ж щоб підготуватись хоч трошки, скільки треба в неті перерити? А потім вирішила, що так навіть краще і не шукатиму нічого. Хай сам розповість історію свого успіху так, як його бачить він, а не навколишні. Заодно зрозуміє, що не всім жінкам він цікавий.

Так, це не професійно. Але це не моя парафія і я тільки сподіваюсь, що Тарас Ярославович не сильно внервиться через статтю.

Залишилось ще сказати Андрієві.

- Сонце моє кохане…

- Соня, шо ти знов вчудила?

- Нічого, в мене по роботі нове завдання.

- Тільки не кажи, що поїдеш до Львова на цілий день.

- Ні, я маю взяти інтерв’ю на місці… у Віталія Романовича…

Андрій якусь мить дивиться на мене.

- А може краще кинути роботу?

І я заводжусь із півоберта:

- Ти гониш? Таке враження, що я збираюсь у притон.

- Соня, я не про це. Нащо тобі та газета?

- Ні, ти про те! Мені подобається моя робота і я не збираюсь її кидати. Просто мені починають давати серйозні завдання.

- Ти сама в це віриш?

- Андрій, а ти в мене віриш?

Андрій примружив очі і я майже почула, як шипить в нього всередині пара.

- Та роби що хочеш.

Ну от, ще нічого не сталось, а він вже образився. Репутація страшна штука, але недовіра – ще гірше.

Насправді я обожнюю свою роботу. Літературний оглядач у районній газеті. Може воно і звучить, і здається несерйозним, але це вздовж і в поперек – моє. Розповідати про те, що любиш найбільше і за це ще й платять – мрія, а не робота. І що дуже важливо, вона дає мені право бувати у Львові хоча б раз на тиждень. Книжкові презентації, зустрічі з авторами, книгарні, книжкові павільйони у переході – часом здається, що мене там вже всі знають і саме тому не підходять із пропозицією допомогти чи порадити.

Опинившись між книг, я зависаю в часі. За дверима, за вікнами – інший світ і він зникає, а навколо мене стелажі, приглушені розмови, шурхіт сторінок і неймовірний, ні з чим не порівнюваний та завжди впізнаваний аромат нових книжок. І від нього можна сп’яніти…

А на виході настає отверезіння і тяжке похмілля, бо я можу дозволити собі лише одну книжку в тиждень. І її – цю єдину книжку – так важко вибрати. А вдома доведеться старанно заникати на полиці, заставити іншими книжками, бо Андрій відверто не розуміє мого маніяцтва.

- Соня, ти знов? Їх вже нема куда ставити. Ти ходиш в бібліотеку, маєш рідер, а куплену книжку раз прочитаєш і вона лежить, займає місце, збирає пилюку.

- …

- От чого ти мовчиш? Ти рахувала, скільки коштує твоя бібліотека? Це ж можна наворочений планшет купити.

- Не хочу планшет…

- Я тебе не розумію.

А я вже думаю про наступну поїздку до Львова і про нову книжку.

Зранку я довго стояла перед дзеркалом і вирішувала, як іти на зустріч. Не те, щоб я передумала бути собою, але це все ж таки державна установа, а я професійний журналіст. Та хай йому!

Джинси. Світлу майку замінити легкою блузкою, злегка підвести очі – все, як завжди. Я ж не на роботу іду влаштовуватись.

- Вибралась, як до параду.

- В якому місці?

Андрій скривив губи, але змовчав. Весело. Настій на нуль з самого ранку, а мені ж ще поблажливий погляд Шаста витримувати.

- Діти, на вихід!

Дітей на двір, застрибнути в маршрутку і я ще легко встигну на зустріч.

Як би не так! Мені довелось чекати до десятої, поки закінчиться нарада і, лише коли всі вийшли, секретарка запросила мене у кабінет. Я перехопила її злорадний погляд, кинутий на мої ноги і стало ще не приємніше. Треба було одягти спідницю. Хоча… не буде дивитись на мої ноги, скоріше закінчимо.

Настрій трохи піднявся, але коли я увійшла в кабінет Шаста – опустився нижче плінтуса. Щоб так розчаровано-зневажливо вигинали губи, я бачила лише у кіно.

- Не люблю жінок у штанях. Жінка має бути жінкою.

Мене як кип’ятком ошпарило, я справді намагалась стриматись, але не змогла:

- А ви не мусите мене любити, у нас суто робоча зустріч.

Віталій Романович знов скривив губи і жестом запропонував мені сісти.

- Вибачте, але вам доведеться ще трохи почекати. Я мушу переглянути і відправити звіти.

Я натягнуто посміхнулась у відповідь і вже за мить бачила його сиву маківку. Дивно, весь сивий, а лисини нема.

Ненавиджу сидіти і чекати: хвилини розтягуються у безкінечність і хочеться або казитись, або спати. У моєму випадку спати хотілось немилосердно і, проковтнувши чергове позіхання, я згадала, що у моїй бездонній сумці є книжка. А що? Він сидить у купі паперів, а я собі тихенько почитаю – і йому не заважатиму, і час скоріше пролетить.