Розділ 8

Я за роботою забула про дурощі. Редактор вирішив, що мою надмірну енергію треба спрямувати у корисному напрямку і зробити з мене серйозну журналістку. Таке формулювання не сподобалось мені вже зі старту і я не помилилась.

- Візьмеш інтерв’ю у Віталія Романовича і підготуєш матеріал на завтра. Це дуже важливо. Я вже про все домовився.

Мені на мить відняло мову.

- В кого?..

- Соня, не прикидайся, тобі не пасує.

- Але чому я? А Олена? Це її парафія!

- У Олени інший матеріал в роботі.

- Але…

- Соня, це не обговорюється.

І погляд такий добрий і так і попереджає: ще слово і я сам особисто заштовхаю тебе у його кабінет.

- Яс-сно.

От вляпалась! Лєні я це пригадаю обов’язково. Інший матеріал в неї – «Бізнес-леді нашого району». Як не крути, а інтерв’ю з Віталієм Романовичем набагато крутіше, а вона відмазалась.

- То я йду готуватись?.. - нуль реакції, - на коли домовлено?

- Завтра на пів десяту в нього.

- Тобто?

- В кабінеті!

Редактор гаркнув, а я нарешті усміхнулась:

- Тарас Ярославович, у цьому конкретному випадку, кожне слово вимагає абсолютного уточнення.

Я так сподівалась, що він передумає і доручить це комусь іншому.

- Яка ти дотепна. Сподіваюсь, завтра ти цим скористаєшся.

От падлюка.

- Тарас Ярославович, якщо чоловік вижене мене з дому, я переїду до вас…

- Чекаю з нетерпінням.

Редактор заховався за монітором і мені довелось вийти ні з чим. Оце так. Для чого нашій газеті інтерв’ю із головою Рай. Держ. Адміністрації?

Я різко розвернулась і влетіла у кабінет:

- Тарас Ярославович, а в честь чого інтерв’ю?

- Га?

- Тема яка?

- Вигадай щось.

- Га?

- Соня, йди вже, не нервуй мене.

Я вийшла з кабінету із відкритим ротом. Не подобається мені все це. Ой як не подобається.

Віталій Романович Шаст був дуже специфічною людською особиною чоловічої статі. Його із чистою совістю можна назвати красенем, навіть харизматичним красенем, але характер перепаскуджував все. Він вмів вести розмову по-різному: так, щоб було цікаво всім, або так, щоб розважити самого себе. У його манері спілкування поєднувались зверхність і поблажливість. Розпещений жіночою увагою, він кожну фразу, сказану жінкою у його присутності, сприймав, як загравання з ним особисто. Тоді Віталій Романович уважно вдивлявся у жінку і вирішував: дозволити їй ще якийсь час почуватись павою, чи показати, що вона всього лише курка. Він особливо не церемонився навіть із старшими жінками, навіть із тими, хто працює разом з ним, а про тих, кого бачить не часто, або навіть вперше – взагалі дохлий номер.

Мене тіпає від думки про нього, особливо після того, як він дозволив собі покритикувати мою роботу: щоб бути добрим літературним оглядачем, потрібно хоч трохи орієнтуватись у літературі взагалі і в сучасній зокрема. В нас із цим проблема, газеті бракує професіоналів.

Це я не професіонал? Мої статті передруковують у обласну газету, а люди, про яких я пишу, залишають на своїх сторінках у соцмережах посилання на мене. Чи він взагалі читав хоч один огляд? І що він взагалі має до літератури?

Шаст – самовпевнений, культурний хам і хоч вбий, я не можу зрозуміти, чому жінки мліють від одного його погляду. Невже статус перекреслює те, що тебе вважають чимось другосортним?

І от із ним мені треба поспілкуватись на вільну тему, а тоді склепати із цього пристойну статтю.

Завтра. Як мені поводитись? Як одягнутись? Зробити так, щоб Віталій Романович сприймав мене виключно як журналістку – нереально. Зрештою, як би я не повелась, він все одно сприйме мене так, як йому захочеться у той момент. Тому перестану напружуватись і просто буду собою.

Питання номер два: тема. Якщо не знаєш, про що писати, то є два варіанти – скандал або успіх. Скандалів на його рахунку нема, але чуток більш ніж достатньо. Яку б тему в цьому напрямку я не вибрала, Шаст обламає мене за дві хвилини. Тому без варіантів – «Історія успіху» і буду сподіватись, що Шаст так захопиться собою, що забуде про мене.

Маршрутка зупинилась і, поки заходили люди, я побачила Тараса. Він стояв і чекав когось, наші погляди зустрілись. Тарас дивився на мене здивовано, а тоді відвернувся. І лише коли маршрутка поїхала, я зрозуміла, у чому річ – я не посміхнулась, не кивнула головою, вітаючись. Я не зробила нічого. Ті кілька секунд, що ми дивились одне на одного, моє обличчя було байдужим і нерухомим. Я їхала і звідкись з’явилось зовсім дивне відчуття, що я зробила щось неправильно. І одночасно здавалось, що закінчилось щось важливе.

Захопленість минула і залишилось відчуття невеликої, але все ж пустки.