Розділ 7

Дивлюсь на синів і усміхаюсь. Знаю – всі батьки хвалять своїх дітей. Я не хвалю. Я бачу.

У Влада від мене немає нічого, крім, напевно, моєї впертості. Все інше від Андрія: густе, темне волосся, насичені карі очі, смаглява шкіра і навіть схильність до математики.

Макс. Мамин синочок і він вміє тиснути на жалість, професійно впадати в істерику (добре, що в основному вдома), робити благальні очі і міцно обіймати. Він теж мало отримав від мене, лише світлу шкіру і русяве волосся, яке вже починає темніти.

Колись у дитинстві я свято вірила – якщо діти народились разом, то обов’язково мають бути близнюками. Без винятків. А в мене двійнята. Круті двійнята. Часом в нас повна ідилія, а часом мені здається, що я погана мама. Мені бракує послідовності у вихованні і Андрій часто каже:

- Соня, невже ти не бачиш? Вони сидять в тебе на голові, ще й ногами баламкають. Дай по дупі одному і другому і буде спокій.

Останнім часом мені здається, що він має рацію. Андрій впевнений – батько сказав і крапка. Навіть якщо доведеться змусити силою. А мені завжди здавалось, що діти не повинні боятись батьків. От тільки…

Влад впертий. Дико впертий і категоричний. Часом він забуває, що я – мама, а не подруга. В такі миті я думаю, де помилилась і тоді правильним здається вислів, що повага повинна виходити із страху. Я починаю шукати помилку у собі, у своїй поведінці, у ставленні до дітей.

Із Владом ніколи не було таких проблем, як із іншими дітьми.  Він ніколи не влаштовував істерик в магазині, на вулиці, вдома. Навіть коли Макс тихенько підвивав, бо хотів щось, Влад залишався спокійним. Він був серйозним і вмів домовлятись навіть у три роки.

То що ж сталось тепер? Невже це все моє не сприйняття того, що він вже не дитина? Хай йому лише дев’ять, але у Влада вже свій світ і свої пріоритети. Але ж Макс не такий. Зараз якраз він здається спокійним, чемним, поважним. Діти помінялись ролями, а я, намагаючись зрозуміти, заплутуюсь ще більше.

Канікули… а я розумію, що я все ще квочка. Я занадто турбуюсь про синів: чому так довго надво́рі, чи не побились, чи нічого не сталось?

Андрій злиться:

- Ти занадто переймаєшся. Вони пацани і дадуть собі раду. Згадай, як ти сама росла.

- Я – дівчина…

Я фукаюсь, а сама справді згадую: я росла в той час, коли декрет  тривав дев’ять місяців і байдуже, чи є потім куди подіти дитину. Батьки мусіли працювати.

Спочатку ми жили в бабці, в далекому селі на Самбірщині. Чудесне місце, але навіть тепер, через тридцять п’ять років, це все ще глуш. Тим не менш я шалено сумую за полем, лісом і неймовірним повітрям.

Зміна обстановки була важкою: я не любила нове місце і ненавиділа садочок. Ми з сестрою були дітьми лісу та поля і пристосуватись до життя у містечку виявилось непросто.

Я росла безбашенною – недостачу вільного простору компенсувала тим, що вже через рік знала всі закутки містечка краще, аніж місцеві жителі. Дивно, як мама витримувала мої постійні мандри…

Я таки квочка. Вже через півтори години починаю хвилюватись і виглядати дітей. І я ніяк не можу зрозуміти жінок, які забувають про дітей заради чоловіка. Як можна збайдужіти до своєї плоті і крові? Як можна занедбати дитину, бо інший чоловік її не сприймає?

Не уявляю, що я змогла б відсунути дітей на другий план заради коханця.

Випити із сусідкою домашнього вина буває корисно. Цього разу я дізналась дещо про Тараса. Він не просто розійшовся з дружиною, там були якісь мраки по-п’яні. З вигляду не скажеш, що він може бути неадекватним та агресивним, але ця новина досить сильно вистудила мій і без того минаючий інтерес.

Тепер я дратуюсь: невже я могла так помилитись, не відчути? З іншого боку – я його не знаю. Абсолютно. Я знаю лише, чого він хоче. І тут виникає закономірне питання: а чи я одна така?

Коли намагаюсь на все подивитись неупереджено, вимальовується зовсім інша картина: він ніколи не соромився натякати, просто коли поблизу з’являлась я, зосереджувався на мені. Зараз він не натякає, просто дивиться. А на кого і скількох він дивиться, коли мене нема? Я почула принаймні про трьох.

Можу себе привітати: лавина зійшла, сніг встоявся і вкрився настом. Я нарешті увімкнула мозок.

Ми зустрілись на зупинці і нічого особливого не сталось. Я більше радію декому із однокласників. От тільки виникла інша, набагато реальніша проблема: я вирішила помститись і пограти у провокацію – мила усмішка, як справи; ну добре, побачимось. Ненавиджу себе за це, але втриматись так важко. Я знаю, що це не той випадок, бо Тарас якраз і сподівається на хоч якийсь рух з мого боку і не дасть мені відступити.

Не можу зрозуміти, чому він так поводиться. Він вільний, підросло нове покоління дівчат. Навіщо йому я?