Розділ 5

Коли я дізналась, що Юра одружується, то відчула маленький укол ревності і полегшення – нарешті. Мене навіть не образило те, що він одружується з дівчиною, до якої пішов після нашої першої ночі.

І яку зрадив зі мною за пів року до їхнього весілля.

Визнаю – піддалась спокусі. Андрій, хоч і подобався мені, але на той час здавався недосяжним. Я була певна, що у нього серйозні стосунки і зовсім не була певна, що він взагалі зверне на мене увагу.

А Юра… Він просив піти з ним на каву, поговорити, згадати. Він так дивився… і я вдала, що вірю у просто каву, у щиру відданість коханій дівчині і бажання просто згадати старі добрі часи.

Напевно, я була жорстокою, бо не намагалась справити враження, не вдавала, що не забула, не виявила пристрасті – просто дозволила любити себе. Я отримала все, але нічого не дала навзаєм.

Тоді ж  я зрозуміла, що секс заради сексу не дає нічого, крім легкого фізичного задоволення. Виявляється, отримувати, не відкриваючись назустріч, не віддаючи навзаєм – майже болісно. Немає відчуття заспокоєння, розслабленості, бажання розтягнути мить у безкінечність.

Я усміхалась, прийняла поцілунок на прощання, а прийшовши додому мало не розплакалась: я не відчувала нічого, лише стійке враження, що це було непотрібно і неправильно.

Вже засинаючи я знала – такого більше не повториться. Ніколи і ні з ким.

То чому я думаю про Тараса, якщо не люблю його? Я не уявляю себе з ним у ліжку, але чомусь впевнена – меншого він не хоче.

А я хочу позбутись нав’язливих думок про нього, викинути всю цю дурість з голови і в таких випадках завжди допомагає Львів. Якихось двадцять хвилин на маршрутці і я… вдома. Так, саме тут я почуваюсь насправді вдома.

Обожнюю Львів. Люблю ходити вулицями довго, поки не втомляться ноги. Вулиці манять мене, особливо старі, тихі. Там неймовірна атмосфера і запах. Часом з’являється відчуття, що повернувши за ріг, я потрапляю у минуле. Кудись зникає гуркіт автомобілів, галас Нового міста, натомість огортає спокій. Запах кави із відкритих вікон манить, спокушає зайти у маленьку кав’ярню, вмоститись у зручному кріслі і на мить уявити себе панянкою із минулого століття, у елегантному платті та маленькому капелюшку…

Прогулянка справді допомогла, думки впорядкувались і я чесно собі зізналась, що мені, напевно, просто бракує новизни… навіть не так – мені бракує того відчуття майже кохання, але я з якогось дива спроектувала його на простого смертного. Приїду додому, залізу в нет і терміново знайду собі нового ідола на наступні кілька тижнів.

А може це зі мною щось не так? Може якраз ця потреба в ейфорії і притягує до мене таке? Я ж ніколи не шукала зустрічей з Тарасом, а знаходила його у натовпі тільки тому, що відчувала на собі його пропікаючий погляд. Та й Юра останнім часом все частіше з’являється на горизонті із жалісливими очима і дикими пропозиціями. Андрій приб’є мене, якщо дізнається хоча б про одну з них…