Розділ 3

… і знов бачу його погляд, звернений до мене…

Чи зможу я піти на компроміс із своєю совістю?

Чому я взагалі думаю про компроміс із своєю совістю? Всі ці роки я була  вірною і жоден чоловік не викликав у мене інтересу чи фізичного бажання.

А з Тарасом… Ми випадково перетинались раз чи двічі на рік, «привіт – привіт» і нічого більше. Зустрічі, яких, по-суті, не було і які не залишали відбитків у моїй пам’яті, аж до цієї зими.

Я вийшла з магазину з оберемком покупок і за рогом зіткнулась із Тарасом. Незапланована, несподівана зустріч і він, заледве впізнавши мене, обійняв, притис до себе так міцно, що перехопило подих. Секунда, дві… він відсторонився і я кожною клітиною тіла відчула поцілунок, якого так і не відбулось.

Саме тієї миті я зрозуміла, що переді мною вже не хлопець, не юнак – це чоловік, який здатен опанувати свої бажання.

Гримнули двері, хтось засміявся, ми розійшлись, а він почав все частіше навідуватись у мої думки.

Мені наснились дотики. Чоловік стоїть у мене за спиною, кладе руку мені на плече, потім повільно, пестячи, проводить вниз по руці, ось його пальці торкаються мого зап’ястя… я мушу знати хто це… я обертаюсь і… прокидаюсь.

Все це блаж! Я думаю про Тараса лише тому, що не можу забути поцілунку, якого не було. І це дратує. Я намагаюсь уявити як це буде і не можу передбачити. Часом мені здається, що його поцілунок повинен бути ніжним, м’яким і наполегливим водночас; а часом – що я не відчую взагалі нічого і, сміючись, переведу все на жарт.

Що б я не думала про той злощасний поцілунок, я не бачу продовження. Я не уявляю себе з іншим чоловіком, окрім Андрія. Я виходила заміж за свій ідеал: чоловіка, який приваблює мене не лише фізично, а й розумово. Ми абсолютний плюс і мінус, ми сперечаємось майже про все, але мені з ним ніколи не буває нудно. Навіть мовчання комфортне. За десять років шлюбу я не зустрічала іншого чоловіка із таким поєднанням.

То чому я думаю про іншого?