Розділ 1

Мене дратує у ньому все: і світлий чуб, і невиразного кольору очі, і зухвалий вигин занадто пухких, як для чоловіка, губ. Коли вони складаються у посмішку, яка, здається, каже – «я знаю про тебе все», мені хочеться засичати дикою кішкою.

Він не належить до того типу чоловіків, які мені подобаються і, разом з тим, я все частіше ловлю себе на думці про нього.

Тарас… Тарік…

Фу! І це доросла жінка! Я не повинна навіть дивитись у його бік, а в пам’яті несподівано спливає момент, коли ми вперше зустрілись поглядами…

В клубі не було де яблуку впасти. Буквально. Віка принесла від бабці кілька величезних, червоних і коли давала мені одне, хтось її штовхнув – ми зловили яблуко мало що не грудьми. Коли несподівано замовкла музика, наш сміх все ще бринів над головами людей. Знайомі не реагували, незнайомі зацікавлено розглядали нас – блондинку її і темноволосу мене – ми привертали увагу контрастом і диким реготом. Остання літня дискотека і ми відтягувались на повну. Саме тоді я відчула… наче дотик, легкий але дуже надокучливий.

Він стояв під стіною клубу і дивився просто мені в очі. Що було у його погляді? Здивування? Захоплення? Захват? Чи щось більше? Дивно… я не пригадую, щоб ще хтось дивився на мене так. Навіть мій чоловік.

Тим не менш, тоді я стояла, наче в трансі, здавалось він зараз покине друзів і піде до мене. Але Віка схопила мене за руку і потягла на вулицю, де нас вже чекали. Зв’язок обірвався, а я подумала, що втрачаю нагоду змусити Юрка трошки понервувати і, разом з тим, неймовірно лестила думка, що я отримую такі погляди навіть від набагато молодших за мене…

Боже, я досі не знаю, на скільки ж він молодший!

Другий чіткий спогад – його обличчя, коли він дізнався, що я виходжу заміж. Шок, здивування і біль.

- Нащо?

Не пам’ятаю, що я відповіла, як ми розійшлись. Можливо, моя сестра, яка досить добре знала його, згладила неприємне враження жартами.

А я? Щасливі люди у своєму щасті жорстокі до тих, хто його не сприймає. А я була щасливою і байдужою до почуттів і, невідомо чи закоханого у мене хлопця; і мого, такого болючого для мене колись, першого кохання; і мого першого коханця, який банально злякався, що я чогось вимагатиму, тому зник не попрощавшись і в погляді якого я досі бачу жаль за втраченою мною.

Я жила своїм життям із його злетами та падіннями і не думала про інших.

Стільки років пролетіло… Десять. За весь цей час я жодному чоловікові не дозволила обійняти себе більш ніж для дружнього привітання; не дозволила поцілувати більш аніж у щоку чи руку; не прийняла жодної пропозиції на каву чи пиво, якщо була хоча б нотка натяку на щось більше. У мене був лише чоловік – законний і вінчаний. Хай у нас були кризи стосунків і почуттів, але ми все витримали, притерлись, заспокоїлись.

Кажуть, кохання із часом переростає у звичку. Смішно, бо у моєму розумінні кохання або є, або його немає. Згідно з космічними та науковими законами енергія не зникає. Вона може перетворитись у щось інше, рівноцінне. А кохання і звичка це аж ніяк не рівноцінні почуття і поняття.

Оглядаючись назад, я можу порівняти своє кохання на початку наших стосунків, до бурі у затоці: багато хвиль, вітру, галасу і шкоди. Так, я ревнива безмежно. Хоча абсолютно впевнена, що чоловік мене не зраджував, але занадто прискіплива увага жінок до нього, виводить мене з рівноваги. Він відплачує тим самим і навіть більше.

У розумінні мого коханого чоловіка – всі жінки однакові: хитрі, підступні, зрадливі. Скільки разів він намагався підловити мене, не знаю навіть я. Було все: і натяки, і прямі питання, і звинувачення, і несподівані візити на роботу.

І приємно. І смішно. І образливо.

Навіть тепер, після десяти років шлюбу, незначна зміна у вигляді, чи не той тон у розмові, чи хтось банально помилиться номером – і у нього примружуються очі, стискаються губи, весь він стає схожим на мисливського пса, що взяв слід.

- Ти чогось не договорюєш…

або

- У тебе, напевно, хтось є…

або

- Ти якась занадто вибрана сьогодні…

або  ще безліч схожих фраз.

Спочатку я ображалась, намагалась довести, що він помиляється і цим ще більше переконувала його, що щось приховую. Тепер все інакше, я реагую по іншому, із спокійною посмішкою віджартовуюсь:

- Так, є. Аж два. Сплять у сусідній кімнаті.

Наші сини. Вони дуже швидко навчились виносити мені мозок набагато професійніше, аніж їх татко.