Епілог 2. Ванда

Вона прокинулась від нічного кошмару і заворушилась на вологих від поту простирадлах. Сіла на ліжку, вдивляючись в темряву. Ритмічно цокав годинник. 

Глибоко вдихнула і видихнула, намагаючись вирівняти дихання.
Це всього лише сон. Вона вже все це пережила.

Тоді, давно, їй було страшно, коли вже на борту «Етеріуму» її все частіше стало нудити і вона зрозуміла, що вагітна…стало ясно, що Ерік мав на увазі, коли сказав: «ти ще сама прибіжиш і будеш благати, щоб я з тобою одружився... тоді вже твоя робота і незалежність не будуть так багато значити».

Але в той вечір в барі він сунув їй в руку свою візитівку - а вона, не глянувши навіть, викинула цупкий шматок картону у смітник.
Курортний роман ні до чого її не зобов'язував.
Вона не проти була провести ніч-другу з симпатичним брюнетом - а чому б ні? вони дорослі люди і знають, чого хочуть одне від одного.

Але ледь не після третього такого побачення Ерік став говорити про весілля, ще й так, ніби вже заручився її згодою, хоча у неї й на думці не було.

Бувало, він сидів в кріслі на терасі пансіонату, розвалившись і закинувши ногу на ногу, курив сигару і планував: «Коли ми одружимось, ти звільнишся з роботи, будеш займатися домом... до речі, я думав купити більший будинок, бо ти ж повинна будеш народити мені дітей. В тебе є якісь заощадження?». 

Хороше питання, коли ще й місяця після знайомства не минуло. Та Ерік пишався, що у нього фірма з ремонту телефонних апаратів. І нібито жартома казав, що він наречений, за яким дівчата повинні бігати і ледь не на колінах благати, щоб він звернув на них увагу.
Не на таку напав!

Не спалось.
Ванда потягнулась за кишеньковим ліхтариком, накинула халат і тихенько, щоб не розбудити дочку, яка спала за ширмою, вийшла на кухню, відкрила вікно і запалила тонку сигарету. Вдихнула терпкий аромат вишні і табаку.

Чи не тому Ерік і підмінив протизаплідні таблетки - бо вона за ним не бігала, бо говорила, що між ними все тимчасово?
Є такі люди - якщо їм відмовили, вони прагнуть купити саме цю річ чи завоювати прихильність саме тієї людини. Бо не терплять слова «ні».

Ця думка завжди приходила не як відповідь, а як неприємний відблиск у пам’яті. Тоді, на борту «Етеріуму»,  Ванда пояснювала собі все випадковістю, збігом, власною необережністю.

Але інколи вона згадувала дрібницю: як він занадто впевнено брав її речі в руки. Як без запитань відкривав її сумку, ніби мав на це право. Як одного разу, вже після їхнього «ніби побачення», сказав, навіть не дивлячись на неї: «Я просто хочу, щоб ти не робила дурниць».

Тоді це звучало як турбота.

Зараз як щось інше.

Ванда стиснула край халата сильніше і на мить завмерла біля відчиненого вікна.
Вона так і не знала напевно.
І від цього було найгірше.

Оля зовсім на нього не схожа.
В перші роки Ванда трохи з острахом вдивлялась в риси гарненького кругленького дитячого личка, шукаючи подібність з собою чи з кимсь з рідні, але тільки не з тим...
напружувалась, коли мамині подруги питали: «а в кого мала, в маму чи в татка?».
А Оля змалечку була сама в себе. Що зовні, світла-світла, як янголятко з картинки, навіть світліша за Ванду з матір'ю, що вдачею. Золота дитина, тихенька, ніякого клопоту, ні капризів, ні плачу. Вся така задумлива, вся в собі.

Ванда знову затягнулась.
Тоді, в притулку, вона вирішила, що витягнула щасливий квиток в лотереї, коли натрапила на некролог музиканта з «Етеріуму». Скрипаль Олівер Марін був сиротою, вихованцем притулку. Без родини. Без близьких.  

Автор писав із тим м’яким жалем, який зазвичай дозволяють собі до тих, кого вже немає: мовляв, шкода талановитого юнака, шкода, що оплакати його майже нікому.

Тоді Ванда перечитала рядок двічі. Немає близьких, значить, і немає тих, хто почне ставити зайві питання.

Вона ж не збиралась нічого вимагати. Ні грошей, ні допомоги, ні тим більше прав на чиєсь ім’я. 
Їй всього лише потрібна була зручна легенда, достатньо переконлива, аби ніхто не допитувався далі.
Щоб сусідки не задавали зайвих питань і мати могла спати спокійно. 
Щоб потім, коли дитина підросте, була напоготові відповідь, яка її не ранить.

І тільки через кілька років Ванда раптом помітила, як це її зачіпає.
Тоді, в старому будинку, сусідки з першого поверху знову завели звичну розмову про вчителя музики з найбіднішої кімнати на шостому поверсі. Старий Дін-нім. Він хворів, важко рухався, все рідше брав учнів, і, як завжди, у цих розмовах звучало знайоме: сам винен. Не ту професію обрав. Не так жив.
А ще його син…

- Бідний хлопець, батько для нього майже нічого не зробив! - кидали між іншим, ніби мова йшла про щось очевидне й правильне.

Ванда тоді не витримала. 
- А може, це якраз сину варто знайти роботу і допомагати батькові, а не чекати, поки посада сама впаде з неба? - різко сказала вона.

У кімнаті на мить стало тихіше, ніж зазвичай.

Того ж вечора вона принесла Дін-німу пиріжки і банку варення до чаю. Без пояснень.

Просто поставила на стіл і пішла.

Вона ще трохи посиділа. Докурила, погасила недопалок, глянула на годинник. П'ята ранку... вже немає сенсу лягати спати, все одно о шостій вставати. Треба поїхати з Олею на репетицію, а до того ж слід все підготувати, перевірити, чи не треба ще трохи підпрасувати святкове платтячко.
На дев'яту - репетиція в музичній школі, потім перерва, обід і поїздка на конкурс.

Ванда посміхнулась, згадавши, як попросила у пана Міхала вільний день. Письменник посміхнувся:
- То твоя крихітка вже так підросла, на конкурс їде... звісно, їдь, діти це святе. Обіцяю, я поїсти не забуду.

Вона подякувала, схиливши голову.

А пан Міхал відсунув в сторону зім'яті папери на столі і хитро підморгнув:
- Он як доля складається. Чи правду ти тоді сказала, чи ні... але звучало прекрасно. Драматично! А тепер видно, що в дівчинки дар... жодних сумнівів!..