29

Будинок Ліщинських

Рената зачинила двері, що вели до покоїв Єлизавети, і з полегшенням видихнула:
- Нарешті! Я сказала їм всім, що ти ледве тримаєшся від горя. І що зараз краще, щоб біля тебе побула близька людина. А я біля тебе так давно, що майже як сестра. 

Клацнув замок. Рената прислухалась, чи ніхто не йде по коридору. 

Елсбет з насолодою потягнулась на широкому ліжку.
- Я і так достатньо довго трималась, що стільки років терпіла цього павича. Ходи до мене.

Шовк впав на підлогу блискучою хвилею… Рената скинула чорне траурне плаття, залишившись в тонкій нижній сорочці, і лягла поряд. Елсбет обійняла її зі спини.

- Тепер ми вільні... - видихнула Рената. - Статус вдови надійно тебе захищає. Казочку про те, як довго болить втрата, можна розповідати хтозна-скільки років.

Елсбет потерлась щокою об її плече.
- І справді. Мій чоловік так дбав про свою репутацію, що всі тільки і будуть зітхати, якого благодійника і патріота втратила країна. Мені ж легше, - і вона передражнила пафос дам з благодійної організації: - Хіба хто-небудь може зрівнятися з такою людиною...

Рената підставилась під її дотики.
- От самовпевненість у нього точно була незрівнянна. Думати, що одразу розбереться в усіх тонкощах вкладення коштів у фірми з будівництва кораблів, коли сам цим в житті не займався... і вірити, що «підпис - тільки формальність». Швидко ж його гроші перетекли в твої кишені.

Елсбет тихо засміялась.
- Все заради тебе. Ніхто не здивується, що після втрати я знайду втіху у світлому, чистому мистецтві і в товаристві вірної подруги... – вона помовчала і з легкою іронією додала: - Майже сестри!

Вони лежали, обійнявшись. Мерехтів вогник нічного світильника.

Елсбет задумливо погладжувала руку коханої.

Батьки, може, і прийняли б їх почуття: вони змалку заохочували Елсбет бажати і отримувати бажане, що б це не було. Та суспільство... люди потребують зручних пояснень. Потрібна картина, яка влаштує всіх.

«Через рік я вже зможу носити лавандове... цей колір мені до лиця».

- Про що ти думаєш? - Рената піймала її долоню і торкнулась губами кінчиків пальців.

Елсбет зітхнула.
- Не знаю... мабуть, про те, що завтра знову доведеться прикидатись перед ними всіма... говорити те, що правильно... а ще й та... мати його покійної дружини... така «справжня леді», що аж хочеться перевірити, раптом це не людина, а механічна лялька.

- Ага, і твій чоловік для неї був втіленням всіх чеснот, - трохи сердито прошепотіла Рената. - Вона мені ніколи не подобалась. Але що ти будеш з нею робити? Ти казала, Вацлав платив їй якесь утримання...

Елсбет покрутилась на ліжку.
- Їй і її синові. Ну, якийсь мінімум я сплачувати їй буду… все ж формально вона родичка мого чоловіка, а значить і моя. Син же закінчує університет - а після того він дорослий чоловік, який має розраховувати сам на себе.

- А якщо він буде казати, що твій чоловік обіцяв йому щось більше?

- Так Вацлав розорився, про які обіцянки може бути мова, - трохи роздратовано сказала Елсбет. - Ти переживаєш, що хлопець може спробувати нас шантажувати? Хай спочатку знайде, до чого причепитися. Він же з університетського містечка не виїжджав. Там же знайомі!.. Зв'язки…

- І то правда, - погодилась Рената.

Елсбет міцно обійняла її.
- Як же я хочу заснути... скоріш би забути все це...