28

Кілька років потому

Олівія вибирала щось смачне на вечерю в магазині Док-німа, коли туди впевнено, швидко зайшла молода жінка з маленькою дівчинкою. Дитина трималась за руку матері і трохи боязко озиралась по сторонах. 
- Вітаю, Док-німе, я ваша нова сусідка, тож часто буду до вас заходити, - бадьоро сказала жінка. - У вас тут, бачу, і продукти, і готові страви...

Голос знайомий…Олівія відвела погляд від етикеток на коробочках з їжею. 

- На будь-який смак, шановна нін, - з широкою посмішкою відповів хазяїн кулінарії. - Для малої солодощі є, якщо звісно дитині можна.

- Ох, Оля просто обожнює льодяники! – жінка тихо засміялась. 

- Вибирайте, що на ваш смак, шановна нін.

- Ванда Ковальчик. Будемо знайомі.

Олівія крадькома глянула на нову сусідку, відмічаючи знайомі риси - впевнену поставу, швидкі жести, одяг по моді, навіть трохи сміливіший, ніж зазвичай дозволяють собі жінки середнього класу.
Пригадалось - так, тоді, в притулку для постраждалих від нещасних випадків, Ванда була вагітна...

Вони підійшли до однієї й тієї самої вітрини, і їх погляди зустрілись.
- Амалія? - тихо, невпевнено мовила Ванда. - Пам'ятаю, казали, що твоя сім'я знайшлась… значить, правда?

- Т-так... я насправді Віві Кім. У мого чоловіка тут практика.

- Я бачила вивіску. Тоді зрозуміло...

- Що саме? - насторожилась Олівія.

- Ну, з самого початку було видно, що ти не служниця і не робітниця. А дружина лікаря... зовсім інший клас.
Чи був в цьому натяк?..
(«А можливо, ще вище, але ж ти не зізнаєшся»?).

- А в тебе як справи? - з вдаваною безтурботністю спитала Олівія.

- Народила, - видихнула Ванда. -  Трохи побула вдома з Олею, а тоді пан Міхал попросив мене повернутись. Сказав, що краще оплачуватиме няню для Олі… але щоб справи були в надійних руках. За той час, що мене не було, у нього з десяток помічників і помічниць змінилось.

Жінки скупились, вийшли з будинку і сіли на лавці біля клумби.

- Така важка робота? - зі співчуттям спитала Олівія.

Ванда посміхнулась.
- Знаєш, пан Міхал не з тих начальників, які кричать, прискіпуються чи вимагають щось крім роботи... ну, ти зрозуміла, про що я. Йому взагалі нічого крім кави і писання книг не треба. Та в тім і проблема.

- Он як? – Олівія трохи схилила голову набік. 

Ванда поправила комірець платтячка доньки і зітхнула.
- Коли пан Міхал захоплений новою книгою, для нього все перестає існувати. Як я не нагадаю, не поїсть. Листи – якщо нема помічника, можуть тижнями лежати. Телефон дзвонить – не чує. Рахунки? Які там рахунки, в нього сюжет! А якось він ледь не вийшов взимку у літньому одязі, бо в книзі дія відбувалася влітку.

Олівія засміялась.
- Це все одно, що бути нянькою при дитині.

Ванда глянула на дочку.
- Та з дитиною легше. Дитина хоч щось запам'ятовує. Для пана Міхала все, що не стосується тексту, просто не існує.

- То він був дуже радий, що ти змогла повернутись, - сказала Олівія.

- Інші просто божеволіли, розбираючи його почерк... а я не просто вільно його читаю, а ще й тримаю в пам'яті, що було до того, і можу сказати, раптом щось не сходиться, - похвалилась Ванда.

- В мене майже те саме...як згадаю перші дні, коли повернулась і стала заново звикати розбирати почерк Юнсу... - буденно мовила Олівія. - Добре, що мама допомагала.

Їй на плече впав листок з дерева, вона зняла його і задумливо покрутила в пальцях.
Ця розмова виглядала б цілком звичною...  якби не те, що обидві навмисне оминали спогади про минуле. 

Минали дні. Олівія часто бачила Ванду - коли та вранці забігала в кулінарію перед роботою, а іноді навідувалась в будинок серед дня, якщо пан Міхал надовго їхав кудись в гості. По вихідних Ванда гуляла з дитиною у дворі або заходила на морозиво в те саме кафе, яке подобалось Олівії.

Вони не згадували минулого, і, ніби нічого ніколи і не було, вряди-годи обмінювались парою слів про погоду, роботу і плани на вихідні.

І якось, поміж інших новин, Ванда розповіла:
- Завтра мені доведеться нагадати пану Міхалу, що він обіцяв у середу прийти на похорон Ліщинського. Інакше пані Єлизавета образиться… А він знову за натхненням забуває, який зараз день.

Олівія охнула, ледь не впустила пакет з покупками,  але тут же опанувала себе:
- То пан Міхал втратив друга? але ж тоді...

- Ні-ні-ні, дружить він з тільки з пані Єлизаветою. А чоловік пані був такою людиною... – Ванда помовчала, а тоді продовжила зі злою насмішкою: -  З тих, у кого друзів нема, а тільки інтереси. Ходять чутки, що це його і згубило.

- Як? - перепитала Олівія, наче цікавлячись останніми плітками.

- В салонах говорили останнім часом, що справи у Ліщинського йшли не дуже добре. Чи то невигідно вклав гроші, - Ванда понизила голос: -  чи то сім'я дружини якось вплинула... і от, врешті... застрелився. Бо залишився майже ні з чим. 

- Бідна пані Єлизавета! - вигукнула Олівія. – Просто не віриться.

Їй не вірилось. Невже і справді його більше немає? 
Тепер їй нічого не загрожуватиме…

- О, та з таких, хто бідним не буває, - хмикнула Ванда. - Їй пощастило, всі її гроші залишились при ній, бо так було шлюбним контрактом передбачено... і титул їй залишився. Відбуде траур, і всі шляхи їй будуть відкриті.