25

Олівія тільки-но закінчила заповнювати бланки рецептів, як голосно задзвонив телефон.
- Офтальмологічна практика... - звично почала вона.

- Практика Кім, чи не так? - прозвучав голос, якого вона сподівалась більше не почути. Чи (краще б це так і виявилось) надто схожий.

- Саме так, шановний пане, - Олівія відповіла рівно, заучено-професійно, але стиснула трубку сильніше, а долоня одразу стала вологою. -  Пан бажає записатися сам чи привести на огляд дитину?

- Це має значення? - роздратовано перепитав голос.

- Дітей приймає доктор Кім Ханиль, на сьогодні всі години вже розписані, вільні починаються завтра. Якщо з дитиною щось термінове, можу переадресувати вас до нашого шановного колеги Лі-німа, - Олівія тремтячою рукою погортала записник, хоча розклад на найближчі дні і так знала напам'ять. - Прийом дорослих пацієнтів у доктора Кім Юнсу, є «вікно» на сьогодні на чотирнадцяту і на сімнадцяту тридцять. Завтрашній день розписаний весь, є години на післязавтра.

- Пишіть на чотирнадцяту. Пан Вацлав Ліщинський.

Ім'я прозвучало.
Але вона знайшла в собі сили відповісти чужим, діловим тоном:
- Сьогодні, чотирнадцята година, якщо пан має попередні виписки чи рецепти, бажано мати їх при собі.

І тільки поклавши трубку, вона відкрила вікно і застигла, вдихаючи свіже повітря. По шкірі пройшов холод. Глибоко вдихала і видихала, намагаючись заспокоїтись. 

Вже не було такого морозу, як на початку зими. Сніг нагадував бруднувату сіро-білу кашу.
Олівія відсторонено спостерігала за тим, як у дворі старенька бабуся з четвертого поверху годувала птахів крихтами хлібу.
Дивилась, і наче не бачила. 

Що Вацлаву знадобилось? Він ніколи не скаржився на проблеми з зором. 
Навпаки, помічав найменші дрібниці… Олівії згадалось, як служниці боялись його, бо помічав навіть пилинку… навіть складку на одязі, на яку ніхто інший не звернув би уваги… 
Швидше за все, йому потрібна вона. Хоча для чого?

Олівія стиснула долоню в кулак.
Вона не повернеться. Що б він не говорив.

- Дитино, не стій на протязі, ще не весна, дивись щоб не застудилась! - гукнув, наблизившись, Чу-нім з будинку навпроти. - Казімір зайнятий? Він обіцяв зайти на обід.

- Е... можливо. Зараз спитаю у Каміли, почекайте трошки.

- І закрий вікно, дитино, до літа ще далеко!

Олівія закрила вікно і зайшла до сусідньої приймальної.
Це було її життя, де стільки людей її знали, питали, як справи, переживали щоб вона не захворіла... вона до всіх ставилась турботливо, як до рідних. Хоч за це їй не було соромно перед справжньою Вівіан.

Ні, перед чужими вона ні за що не визнає.
Це Юнсу вона змогла сказати правду. Перед всіма іншими вона мовчатиме до кінця життя.

Поговоривши з приятелькою і сусідом, вона повернулась до себе. Юнсу якраз вийшов з кабінету. Схоже, випадок йому попався не з простих, лоб у нього виблискував від поту, пасмо волосся прилипло до шкіри.
- Щось я сьогодні затримався. Ти зголодніла?

- Трошки. Мені не важко було почекати...
Насправді вона не дуже хотіла їсти. Так само, як і колись, в іншому житті.

- Тоді я ще вмиюсь, і ми спустимось взяти собі щось смачненьке. Нові записи були?

Олівія відповіла не одразу. Завагалась: сказати? промовчати про Вацлава? Нарешті коротко мовила:
- На чотирнадцяту записався пацієнт до тебе. Раніше в нас не був. Я нагадала, щоб взяв з собою записи, якщо є.

- У тата без змін?

- Поки що без.

Вона через силу поїла трохи лапші, майже не відчуваючи смаку. Не хотіла говорити Юнсу про свої підозри. Якщо це просто співпадіння і Вацлав записався, бо йому знадобився візит до лікаря, навіщо змушувати хвилюватись без причини. Тоді вона просто старатиметься виглядати якомога менш примітною.
Якщо ж причина в ній... то… це тільки її провина.

Мабуть, вона все ж трохи змінилась за цей час. Але чи достатньо, щоб її не впізнали?.. Стала рухатись, як більшість жінок поруч. Привчилась поза роботою говорити простіше. Взимку почала кутатись в кілька светрів і носити широкі штани з величезними кишенями, як Кім-нін. А що, зручно - все при тобі і не треба боятись, чи десь не залишила ридікюль.

Вацлав прийшов хвилин на двадцять раніше... зайшов надто тихо. На нього майже ніхто не звернув уваги. Якийсь дідусь підняв голову на звук кроків і відволікся від газети, але тільки на мить. Дві жінки продовжували шепотітись між собою.
 І, коли Олівія привіталася, страх раптом відступив, залишилась тільки порожнеча. Руки стали холодними. Звуки наче долинали до неї зі сторони. 

Він нервував. Він напружено глянув на матусь з дітьми, які чекали своєї черги до Кім-німа. Вона знала цей його вираз обличчя – «при людях негарно висловлювати зауваження, але наодинці тобі буде непереливки».

Їй було все одно.
Після того, як вона ледь не загинула на «Етеріумі», зверхнє «я вами незадоволений» прозвучало б не як вирок, а як спроба трирічної дитини заревіти в кондитерській.
Вона переживала не за себе. Тільки за свою нову родину.

- Вітаю пана, - мовила, як до відвідувача, якого бачила вперше. - На чотирнадцяту? Доктор Кім ще зайнятий, доведеться почекати. Можете взяти газету або журнал. Поруч є кулінарія Док-німа, якщо бажаєте, ще є час перекусити там або взяти напій з собою.

- Ні, дякую, - він опустився в крісло, трохи роздратовано постукав пальцями по бильцю. - Нін нагадала мені одну знайому людину, - його погляд затримався на ній. -  Чи можу я після прийому задати пару питань?

- Якщо пошуки так важливі для пана, звісно.

Вона повернулась до документів, над якими працювала, і тільки втомлено сподівалась, що все це нарешті закінчиться.