22

Маєток Вацлава Ліщинського

Пані Корнелія Левинська-Лещинська ще не зняла траур по чоловікові і доньці, але чорна сукня була пошита у найкращої модистки, по найновішій моді, а на комірці стримано поблискувала ажурна срібна брошка з аметистом. І від чашечки улюбленої міцної кави вона не відмовилась.

- Пані Корнеліє, я знаю, що ми з вами чудово розуміємо одне одного. Часом думаю… шкода, що ми не зустрілись раніше. Тоді багато речей могли б скластися інакше., - почав Вацлав, сівши поряд з нею, наче досі залишався її зятем.

- О, так, мій бідний Томаш був хорошою людиною, але йому бракувало твоєї серйозності, синку, - мовила дама.

- Ви знаєте, я хочу одружитися знову...

- І я тебе розумію, Вацеку, тобі потрібна сім'я. А головне, спадкоємці. Ти заслуговуєш на краще.

Вацлав посміхнувся.
- Але ж є єдине «але»! Поки смерть вашої дочки не доведено офіційно, одружитися вдруге я зможу, тільки коли мине два роки від загибелі «Етеріуму». А ще перший не добіг до кінця. За два роки хтось інший може встигнути повести панну фон Левеншельд під вінець. Я звернусь до приватних детективів. Але мені потрібні будуть і ваші свідчення. Все ж ви мати.

- На жаль! - зітхнула пані Корнелія. - У Олівії все було не як у людей… ніякої зібраності.
Вона жила ніби могла дозволити собі розкіш хворіти... і вистачило ж їй нахабства сказати, що з мігренню вона на прийом не піде. Я, знаєш, і з температурою виходила, коли того вимагали обставини. А нам тепер гадай, чи наші покої затопило відразу, чи вона поступилась місцем у шлюпці якійсь служниці!

- Ви ж будете свідчити на мою користь? Пані Корнеліє, я в боргу не залишусь... Ви ж знаєте, я завжди пам’ятаю, кому і чим зобов’язаний , - з натяком мовив Вацлав.

- Звісно ж, Вацеку, ти можеш в мені не сумніватися.

- Кажуть… але це тільки між нами...- тихо-тихо сказав він, - якась жінка, не нашого стану, бачила секретарку в приймальній лікаря, схожу на вашу дочку. Плітки до порядних людей ще не дійшли, але панні фон Левеншельд якась служниця чи компаньонка нашепотіла.

- В цих простих дівчат завжди бракує розуміння меж. Вони люблять бачити те, чого не повинні бачити! - пані Корнелія поморщилась. - Яке право має якесь дівчисько... проте, хай справою займаються професіонали. Нам достатньо не допустити чуток. Хіба мало схожих людей? Та й шахраїв і самозванців вистачає.

- А раптом вона дійсно жива? - Вацлав зробив ковток кави.

Пані Корнелія уважно подивилась на нього.
- І ти б тоді прийняв її? Після всього. Мабуть, вона жила в оточенні, про яке краще не згадувати... Це така пляма на репутації наших родин! Що скажуть люди? А раптом ти її приймеш, і якщо з’явиться дитина… ти зможеш бути впевнений, чия вона?

Вацлав витер кінчики пальців серветкою, наче від бруду.
- Ні. Тим більше, не в цій країні, з нашими місцевими і їх звичаями... хай королева Марія-Євгенія дала їм рівні права з нами, але ж ми розуміємо… 

- О, так, ми живемо в складні часи! Жодного порядку немає... Ми сиділи з Ядвігою в кав’ярні… і уяви собі: повз проходить вагітна жінка. В такій короткій сукні!.. Колись за таке не дозволили б вийти на вулицю. І куди її чоловік дивиться? Хоча у такої, може, і чоловіка немає.

- Ви ще не бачили жінок-чживей, вони взагалі ходять у сорочках і штанах, як чоловіки. 

- Боже мій! Якщо її врятували такі люди… для мене вона вже не існує, - і пані Корнелія рішуче відставила чашку. - Якщо виявиться, що Олівія жива, я поговорю де з ким... Ядвіга знає одного спеціаліста. Він працює з найскладнішими випадками.

- А це ідея... справді, раптом будуть перешкоди, потрібен тямущий спеціаліст, - по-діловому сказав Вацлав. – Я завжди дію в межах закону. І поважаю вас, пані Корнеліє, настільки, що навіть розчарування у вашій доньці не зменшило цього щирого почуття.