21

Від турботи свекрів Олівії ставало тільки ще більш боляче і ніяково, навіть важко дихати…. Вона то червоніла, то блідла, не знаючи, куди подіти руки, коли Кім-нін не дозволяла їй робити домашню роботу (хоча з часом вона потроху звикла) і залишала для неї щось ласе або незвичне. Не знала, як і куди сховатись, коли її оберігали від холоду, протягів, коли Кім-нім купив для неї симпатичні теплі чобітки на хутрі. Хотілось відступити назад, стати якомога менш непомітною… А ще більшого болю їй завдавав уважний і сумний погляд чоловіка.

Кілька ночей вона замикалась у своїй кімнаті і не спала, дивилась у вікно на повний місяць в нічному небі.
«Чи зможу я жити сама? Грошей має вистачити… я їх чесно заробила. Документи хай не правдиві, але офіційні... при розлученні можна повернути дівоче прізвище Вівіан або знову стати Етер...тепер я вмію друкувати і вести документи... якось та й виживу...але більше обманювати Юнсу я не можу. Не можу».

Минуло ще кілька днів. Кім-нім пішов з роботи раніше, щоб разом зі знайомим спеціалістом проконсультувати хворого в лікарні. На останню прийомну годину ніхто записаний не був, і Олівія глибоко вдихнула і видихнула: ось він, той момент, коли можна на самоті розповісти все Юнсу... далі ж вже його рішення - чи з ганьбою викрити її перед батьками, чи розлучитися тихо, так як в цих колах і відбувається: розлюбив, не зійшлися характерами, з'явилась інша. Дітей чи сварок через майно немає - проблеми не буде. У сусідів було якраз так. Без криків і сцен. Подали заяву, роз'їхалися, через деякий час до Лоу-нін вже приходив якийсь молодий чоловік з букетом троянд.

Але ж там не було такого обману, просто життя.

- До мене вже ніхто не записаний, сьогодні можемо закритися раніше, - сказав Юнсу. - Тобі треба відпочити. Останнім часом ти зовсім змучена. Не захворіла? Ти не соромся казати, мама підмінить або ми з татом кілька днів самі впораємося.

- Ні... - Олівія накрутила на палець шматочок стрічки від якоїсь упаковки. – Можна… я закрию двері, щоб ніхто чужий не зайшов? Я маю дещо тобі сказати.

Сьогодні або ніколи…

Юнсу кивнув.

Олівія кілька разів спробувала замкнути двері на ключ, але не виходило, руки тремтіли, і Юнсу мовчки закрив сам.

Вони зупинились посеред кімнати. Олівія стиснула його долоні в своїх.
- Мабуть, ти мені ніколи не пробачиш. Якщо ти скажеш мені піти, я піду. Мені треба було ще там, у притулку, наполягти на своєму. Але мене ніхто не слухав. Навіть директор не хотів мене чути, сказав, що це маячня...

- Ти не Віві, - Юнсу озвучив правду сам, на диво спокійним голосом. Наче все знав вже давно, але носив в собі. - Схожа. Обманутись було легко, а ми всі хотіли вірити. Віві теж була така... мало говорила… та коли слухала, хотілось розповідати ще. Завжди допомагала… Я не одразу став замислюватись...

Олівія випустила його руки з своїх і сіла за стіл, не дивлячись на нього.
- Ми можемо сказати мамі з татом, що так сильно посварились... чи що в тебе інша... чи що в мене не може бути дітей – і це, мабуть, правда...  щось придумаємо?..

Юнсу підсунув стілець і сів поряд з нею, але не торкаючись її.
- Я здогадуюсь, що ти не навмисне. Мама з татом сказали, що це можеш бути ти. Я хотів вірити. Службовці дивились на фото, бачили подібність. Ти погодилась...

Олівія похитала головою.
- Я не втрачала пам'ять. Просто мовчала. Я думала, що мине термін на спостереження і пошуки, якщо я буду мовчати і за мною ніхто не прийде, закінчу курси від притулку, піду в продавчині чи офіціантки.

- Але чому? - Юнсу уважно дивився на неї. Без осуду. Намагаючись зрозуміти. - Ти плакала вночі, бувало що навіть уві сні. Ніяковіла, коли тобі дякували, будь за що. Переживала… не знала, що робити… а я довго думав, чому…

- Мені здається, ти почав здогадуватись ще раніше, - обережно сказала Олівія.

У Юнсу трохи порожевіли щоки.
- Є такі речі, які про людину знають тільки найближчі... і те, що тільки чоловік може знати про дружину. Ти не підстригла волосся, коли воно почало відростати, і стала заплітати вигадливі коси. Віві так не зробила б, у школі-інтернаті її смикали за волосся, дражнили за те, що руда, прив'язували за коси. 

У Олівії рука потягнулась до кінчика коси.  А Юнсу продовжив:
- Ти дозволяєш торкатись волосся - вона б ніколи. А ще я чув з-за дверей, як спокійно ти говорила з багатими пацієнтами. Зовсім без страху… Тато зрадів, що ти перестала боятись А Віві після їх візитів щоразу пила заспокійливі. Знаєш... тіло пам'ятає краще, ніж свідомість. Навіть коли все інше забувається. 

- Ти відчував щось не те... - Олівія похитала головою. - І мовчав. Заради батьків? І через моїх рідних? Янош казав мені, що не міг собі пробачити, що купив той квиток і вмовив Віві їхати на «Етеріумі». Поки не прийшла телеграма від тебе, він ледь не вбивцею себе вважав.

Юнсу знову взяв її долоню в свої.
- Я став помічати речі, яких Віві точно не зробила б… і питав себе – чому так? У мене не було причин тобі не вірити. Ми всі боялися почути, що Віві більше немає. А Сун-нін сказала, що це шок. Що після потрясінь люди змінюються. 

Олівія подивилась на нього, і по її щоці покотилась сльозинка.
- Я не зробила нічого незаконного. Просто хотіла зникнути. Я зі знатної родини в Старому світі, але ми майже розорилися… мати мене не питала. Просто знайшла вигідного нареченого. 

- Ти його не любила? - насторожено спитав Юнсу.

- Світські шлюби рідко укладаються з любові, моїй сестрі на рідкість пощастило. Мене ж мама змусила… боялась бідності. А до мене почав залицятись наш дальній родич з Ланбургу, він хотів об'єднати дві гілки роду... він хотів найкраще, що можна мати за гроші! Щоб дружина була молода, хорошого походження, здорова. Все інше його не цікавило. Але йому вистачило прожити зі мною кілька днів, щоб я йому набридла... от як дитина з іграшкою: поки іграшковий кораблик на вітрині, дитина тупає ніжками і вимагає купити. А як принесли додому, все, пару раз пограється і нецікаво. Ти ж бачиш, яка я...