19

Дім банкірів Левеншельдів

- Цей жакет можеш забрати собі, - панна Левеншельд скинула симпатичний темно-синій жакет зі сріблястим шиттям по коміру. - Я його вже три рази вдягала, далі вже не комільфо. Відклади, забереш потім. Розчеши мене, - вона сіла на пуфик перед дзеркалом.

- Так, панночко, - покоївка прийнялась за роботу.

Тим часом дівчина стала розбирати запрошення і листи від кавалерів.
- Ні, ну скажи, Лісо, як може пан, який годиться мені в батьки, на щось розраховувати? Голова концерну, це не такого вже високого польоту птах. Гроші – ще не все… Якби хоча б рід, але ні. От Ліщинський і родовитіший, і все ж ще не старий. 

Ліса трохи нахилилась і прошепотіла:
- Панночко, прошу, будьте з ним обережною... а раптом його дружина жива? Ви такі добрі до мене, я мушу вас застерегти.

- Від чого? - Елсбет фон Левеншельд різко підняла погляд у дзеркалі.

- Я недавно супроводжувала вашу шановну матінку до сімейного лікаря. В тому ж будинку практика ще одного пана доктора. І з тої приймальної вийшла секретарка... – Ліса на мить замовкла, - дуже схожа на пані Ліщинську. Хоча всі думають, що вона загинула.

- Звідки ти могла її знати?

- Я була на «Етеріумі», панночко, - у кімнаті стало ніби тихіше. -  Покоївкою у Хольгерстів. Пані Хольгерст вирішила залишитися з чоловіком... шлюпок не було достатньо.. чоловікам не дозволяли... пані віддала своє місце у шлюпці мені… і пішла до нього, - Ліса ковтнула. -  А пані тоді, в подорожі, дуже мило спілкувалася з пані Ліщинською, вони багато розмовляли. Я добре запам’ятала її обличчя.

Елсбет фон Левеншельд різко повернулась обличчям до дівчини, і гребінь ледь не випав з її рук. 
- Що ще ти знаєш?

Від її тону Ліса аж зіщулилась, опустила очі і тихо, затинаючись, почала:
- Тієї ночі більшість з пасажирів першого класу були на прийомі у Залі Фенікса... а я разом з іншими служницями була в кімнаті для персоналу поряд, раптом пані щось знадобиться... дівчата шепотілись між собою... обговорювали своїх панів, не без того... ну і говорили, що пан і пані Ліщинські не дуже добре між собою живуть, вона часто плаче на самоті, вже рік минув, а вона не може завагітніти... нічого такого, звичайні жіночі балачки, ой, пробачте, розмови, хто вагітна, а хто ні...

Елсбет ледь усміхнулась.
- Продовжуй.

- Пані Ліщинської на тому прийомі не було, подруга її служниці сказала, що пані залишилась у себе в каюті, чи то мігрень, чи то морська хвороба. Та швидкість була така, справді, багатьох укачувало. Ну і от, година була вже пізня, але ніхто ще не розходився, раптом знизу так щось підкинуло... наче здригнулась сама підлога. Спочатку ніхто не злякався, а за хвилину підкинуло вдруге… заревіла сирена, по внутрішньому радіо оголосили евакуацію... але ніхто ще не лякався, говорили, це так, на всякий випадок. А потім раз - і вибух... – Ліса здригнулась, наче знову почула той звук, -  ой, вибачте, панно, я як згадаю, аж досі хочеться десь сховатись, - і дівчина зім'яла в руці край фартуха.

- Лісо, не мни, ну що це за сільська звичка! Ти кому прислужуєш, панні фон Левеншельд чи якійсь провінційній поміщиці? Ти ж хочеш вибитися в люди в вийти заміж за когось пристойного? - тоном наставниці нагадала Елсбет. - Якщо тобі так не по собі, можеш взяти цукерку з коньяком, он там, на полиці. Я дозволяю. Але продовжуй. І що ж Ліщинський?

Ліса швидко поклала цукерку до рота, ніби хапалась за будь-який порятунок, і заторохтіла,
наче поспішаючи позбутися жахливих спогадів.

- Вже як вибухнуло, люди позбігались на саму верхню палубу... тут офіцер сказав, що шлюпок не вистачить на всіх, тому в першу чергу жінки і діти, чоловіки тільки на весла. Але пан Ліщинський… одним з перших попросився, бо в нього дитина… сказав що у малого більше опікунів немає...

Елсбет фиркнула:
- От жук! Який спритний… - і засміялась коротко, різко: - Це ж брат його дружини, хлопцеві вже скоро до університету поступати, а як потрібно, то «дитина». Хах, оце рибка, тільки й наїдку, що титул.

«Статки теж, правда, непогані» - подумала вона, посміхаючись своєму відображенню в дзеркалі. Як пощастило взяти від обох батьків найкраще: батьківські здібності до математики, але материну світлу, ніби льодяну, красу. – «Але заслуговують на розумнішу господиню».

*

Першого дня зими Олівія забігла до магазину Док-німа, ще не встигнувши зігріти пальці після холодного повітря. Хотіла купити щось на вечерю. Її увагу привернули коробочки з яскраво-оранжевими скибочками, схожими на мандарини, але з зеленкуватими жилками. Шматочки були перемішані зі смаженою картоплею. Від них ішов теплий, трохи різкий, але апетитний запах.

- А що це, Док-нім? - спитала вона. - Виглядає привабливо.

На круглому обличчі кухаря засяяла посмішка.
- Оранха. Сезонна рибка, її виловлюють і смажать тільки взимку. Я вже знаю, в вашій родині її дуже люблять. От ви щось з осторогою поглядали, але я знаю, багато лімів не люблять оранху. Кажуть, запах надто різкий.

Олівія завагалась, спочатку замовила тільки на свекрів і чоловіка, але коли Док-нім дістав коробочки з-за скла, їй запахло так смачно, що вона не втрималась і попросила ще одну, для себе.

А потім подумала: «А раптом у справжньої Віві була алергія на рибу загалом чи саме на цю?.. раптом це помітять?.. і про що я взагалі думаю... її нема, я зайняла її місце, працюю на її роботі, обіймаю її чоловіка, граюся з її кішкою, вишиваю картину, набір якої купили для неї... і я ще чогось бажаю, і так хочу цієї риби!».

Вже коли вона піднімалась сходами, її раптом наче смикнуло: весь той час, що вона була з Вацлавом, їй і їжа здавалась якоюсь несправжньою, позбавленою запаху й смаку. Наче папір. Вона клювала як пташка, просто для годиться і щоб залишатись живою, але і самі вишукані страви залишали її байдужою.

... Врешті-решт рибу вона їла вночі, крадькома, щоб ніхто не побачив. Але на її біду на кухню зайшла свекруха, випити водички, і прошепотіла:
- Оце так, доню, ти ж раніше зачинялась у себе в кімнаті, як тільки ми сідали їсти оранху з картоплею. Ти її ні на вигляд, ні на запах терпіти не могла, тобі одразу починало паморочитись. Ооох... а може ти вагітна? От було б добре...