17

Їй і самій здавалось, що краще зануритись в роботу, розбиратися з новими, незнайомими речами, вчити те, що допоможе їй розбирати медичний почерк... тільки б не думати, що вона займає чуже місце. Що вона не повинна бути тут. 

В приймальній  все нагадувало про колишню господарку: маленький блокнот з ліліями на обкладинці, на низенькій табуретці під столом кошик з нитками, спицями і початим шарфом… клубок трохи розмотався, і Олівія обережно підсунула нитку назад, наче боялась щось порушити. 
... всякі дрібнички в першій шухляді столу - старий квиток з сінема, листівки до свят, яскрава жестяна коробочка з-під чаю, в якій лежали дрібні монети...

Монети тихо дзенькнули, і цей звук здався недоречно гучним. 

Справжня Вівіан заповнювала бланки і картки шрифтом, схожим на той каліграфічний шаблон, за яким Олівія заповнювала запрошення на вечори або відповіді на картки з запрошеннями. Власний же почерк був такий круглий, акуратний, наче в школярки. Олівія могла б, потренувавшись, писати якось схоже - тільки б не забувати про розмір, у неї літери були такі дрібні, наче і на папері вона хотіла здаватись якомога непримітнішою.

Але хтось та й помітить різницю... говорити, що пошкодила руку, коли рятувалася з лайнеру?..
І скільки ще такої маленької, начебто невинної брехні буде в її житті.

..Вона поволі вростала в це чуже життя, як рослина, пересаджена в інший грунт: ще жива, але коріння все ніяк не могло вчепитися. Спокійно робила все, що нібито «робила раніше» - поливала квіти в приймальній і вдома, записувала пацієнтів на прийом, заповнювала бланки і картки, вчилась друкувати на машинці, замовляла всі ті дрібниці, без яких чоловіку і свекру не обійтись, але про які їм, постійно зайнятим, краще не задумуватись, всі ті бланки, аркуші для ведення записів про пацієнтів, ручки і олівці, чорнило для печаток, та всього й не перелічиш. Їй здавалося, що якщо вона постійно буде зайнята, то не буде думати про те, що її так гнітить.
Кажуть же, що час лікує. Але поки що час тільки додавав нових питань. 

І скільки вже минуло... «Етеріум» потонув в середині серпня, а вже майже закінчувалась осінь.

Юнсу і досі не просив від неї того, що має давати дружина чоловікові, але обіймав часто, міг просто ніби між іншим торкнутися руки… і вона кожного разу трохи завмирала, не знаючи, як правильно відповісти…  чи злегка вкусити за вушко... спали вони поруч... але не більше.

*

Пролунав дзвінок телефону, і Олівія вже звично підняла слухавку і відповіла:
- Офтальмологічна практика Кім. Ваше прізвище?

- Мала, чи ти запрацювалась, чи не впізнала мене? - відізвався приємний чоловічий голос. 

Олівія завмерла.
Пальці сильніше стиснули слухавку.