16

Олівія припіднялась, задумливо глянула на Юнсу, ще сплячого. А він такий гарний... брови наче чітко окреслені пензлем, пухнасті темні вії, тонкий ніс, трохи широкуватий рот, який, однак, не псував загального враження, а додавав шарму. Розкішного темного волосся хотілось обережно торкнутись, відчути, яке воно на дотик.

Вона милувалась ним, як художник майбутньою моделлю або садівник екзотичною квіткою.

Вацлав про корінне населення свого рідного краю відгукувався з деяким презирством: «це наші старовинні сім'ї принесли їм цивілізацію», «всі ці Лі і Мі не знають, що таке справжня мужність і солідність, в них чоловіки навіть зовні чимсь нагадують жінок, рідко побачиш кого з них з вусами і бородою, і сентиментальні, як дівчатка з школи-пансіонату». Чужі звичаї часто були для нього темою для насмішок у світських салонах: «уявіть собі, приходжу я в кабінет до одного такого, а у нього на столі фото дружини і дітей в рамці, наче у простого чиновника, хоча голова благодійного фонду і статки не менші за мої». Вона стиснула губи від неприємного спогаду. 

Але ось вона була в оточенні, яке Вацлав зневажав - і гірко їй було через те, що прийшла вона в цей затишний дім завдяки бажанню благодійників збути її з рук... і власному мовчанню.

Вона встала і одяглась, якраз в той час задзвонив будильник, і Юнсу прокинувся, сонно протираючи очі.

- Доброго ранку, любий, - ніяково сказала вона. - П-приготувати тобі сніданок?

Слова звучали, наче не її. 
Мабуть, так повинна тут говорити хороша дружина, хоча вона жодного уявлення не мала, як взагалі готувати і що скаже свекруха, якщо вона зробить вигляд, що і це «забула» і попросить показати, що і як робити.

- Та ми ж обидва зранку багато не їмо, - здивувався Юнсу. - Це ти мене завжди вмовляла з'їсти хоч бутерброд або яєшню, але й сама ледве-ледве з'їдала трохи фруктів чи шматочок булочки з маслом. Десь о десятій ми спускаємось до Док-німа і купляємо собі щось поснідати, ну і на решту дня.

- А хіба не я готувала... чи мама? - не повірила Олівія.

- Мама готує під настрій, в основному ж ми скупляємось в готовій кулінарії, так дешевше, та й смачно. І більше часу на роботу чи на себе.

- Он як... чесно, не пам'ятаю цього, - вона слухала і запам'ятовувала, наче вчила роль… і думала: «а скільки ще таких дрібниць, на яких хтось зможе зрозуміти, що я не Віві?..». 

Юнсу потягнувся, став неквапливо збиратися.
- Тебе це й тоді дивувало, як ми тільки познайомилися. У чживей з самого початку народу вважалося, що їжа це святе, приготування - таїнство, аби кого до цього не підпустиш. Потім це, звісно, переросло в такі от магазинчики, як у Док-німа. А в лімів такого нема. Якось так.

- Тоді що ж, трохи перекусимо, і подивимось, з чого починати...

В невеликій приймальній, де пацієнти чекали лікаря і працювала помічниця, було чисто, майже по-домашньому затишно. На підвіконні стояли вазони з квітами, а на невеликому столику біля стільців для відвідувачів темніли аркуші газет і поблискував гладенький, яскравий папір журналів і каталогів. Один стіл стояв ближче до вікна, і на ньому виблискував телефон, лежали в ідеальному порядку книги запису і стопки документів. Біля стіни стояла шафа з книгами і папками, а неподалік - стіл з настільною лампою і масивною друкарською машинкою.

Юнсу підійшов до столу біля вікна і розгорнув книги на потрібній даті. Рухи були впевнені, звичні. 
- Дивись, капустко, ось список моїх прийомів, в мене перший пацієнт на восьму тридцять, в тата на восьму сорок, - перегорнув сторінку, - далі - записи на завтра, там ще є вільні години, на які можеш пропонувати запис, якщо хтось зателефонує. Останній прийом - вісімнадцята година. Але останніми ми як правило записуємо тих, кому тільки отримати документи для комісії, чи довідки. Ну, це якщо не трапляється нічого термінового. Ось мої записи по кожному випадку, в кінці - рекомендації і список ліків. Рекомендації слід розбірливо записати, а ліки внести в бланк рецепту. Один екземпляр мій, один пацієнту. Що буде незрозуміло, запитуй мене чи тата.

Олівія взяла один аркуш записів. Крупні, розмашисті рядки нагадували хвилі.
На мить здалося, що вони зараз зіллються в одну темну пляму. Вона примружилась, проводячи пальцем по рядку, ніби боялась загубитися в чужому почерку.
- Протез марки АС... це трійка чи п'ятірка? - напружено придивилась вона, і затримала подих, ніби від відповіді щось залежало більше, ніж просто цифра.

- Трійка, - м’яко поправив Юнсу, трохи нахилившись до неї. - П'ятірки не може бути, марки АС всього чотири варіанти. 

- Шви зняти на... дванадцятий чи вісімнадцятий день?

- Дванадцятий. Якщо все в порядку, шви знімають на дванадцятий-чотирнадцятий день. Ти потім пригадаєш всі ці нюанси, і вже буде легше.

Він так вірив, що вона справиться...

Олівія кивнула.
- Добре, потроху розберусь.

- Ну, начебто поки що все, якщо я щось забув, прийде мама, спитаєш у неї. А, і ще, якщо буде хвилинка, подивишся, що з газетами. Їх вже стільки накопичилось, нам довго не до того було...Нові нам приносять у вівторок і четвер. Старі, що непотрібні, складай у коробку під шафою, це щоб щось загорнути або у відро для сміття.

- Мгм, добре.

- От тільки... - Юнсу зупинився, наче до цього йому було важко наближатися. - Ті випуски і сторінки, що про «Етеріум», склади в окрему папку і постав до архівних справ... там некрологи загиблих з фотографіями, якось негарно кидати їх в сміття.

Їх погляди зустрілися і затримались трохи довше, ніж потрібно. Наче обидва боялися сказати щось зайве… або не сказати головного.. 
Біль все ще не відпускав.
Олівія глибоко вдихнула і видихнула. На мить перед очима спалахнули чужі обличчя: застиглі, усміхнені, вже неживі.
Вона міцніше стиснула край аркуша.

- Все вже в минулому... я з тобою, - тихо мовив Юнсу і обережно торкнувся її руки. - Не хвилюйся, ти тут, все буде добре…