15

Вона відсунула двері. Юнсу вже лежав у ліжку.
- Юнсу? - мовила вона.

- М? – чоловік повернув голову. 

- Я ж повинна... ее... прийти виконати... подружній обов'язок? - останні слова прозвучали майже нечутно.

Чоловік наблизився до неї і знову обійняв. На ньому була світло-сіра піжама з коротким рукавом, і тепер тепло його рук відчувалось ще сильніше. Олівія мимоволі замилувалась його руками, красивими, наче в аристократа, але під ніжною шкірою приємно було відчутно м'язи людини, яка працює з механізмами, і, мабуть, не цурається чоловічої роботи по дому.
- Ми раніше завжди спали в одному ліжку, було щось чи ні. Але ж зараз... – він відсторонився і подивився їй в очі, - ти мене не пам'ятаєш... дивишся на мене так, наче не знаєш мене і боїшся, - це прозвучало не як докір, а як визнання очевидного. 

Олівія не заперечила. 

- Якщо хочеш, - продовжив він спокійно, - можеш спати у своїй кімнаті. Я чекатиму, скільки потрібно. Уявімо, що ми знайомимось заново, - і Юнсу усміхнувся. 

Олівія обійняла його у відповідь. Принаймні, їй сподобалось його торкатись. Хотілось відчувати це заспокійливе, м'яке тепло знов і знов.
- Я не пам'ятаю навіть, як ми познайомились.

- О, це була історія! - Юнсу засяяв. - Сідай поряд, розкажу.

І вони сіли на ліжку, притулившись плечем до плеча.

- Того літа Домбровський вирішив, що нам слід змінити двері на більш міцні і солідні, і таблички замовити інші, красивіші, з нового каталогу. Він в нас модник ще той, - почав Юнсу. - Але поки таблички не прибули, постійно то його нові пацієнти спочатку заходили до мене, то мої до нього, - короткий видих. –І тоді прийшла ти.

Олівія слухала не перебиваючи, наче боялась щось втратити. 

 - Ти була з подругою, і їй було ніяково розповідати про свої проблеми молодому лікарю, - Юнсу і сам зніяковів, згадавши, - ти спробувала розповісти за неї, але теж червоніла і затиналась, і тоді сказала: «я краще запишу». Я був в захваті від почерку і від того, як чітко, зрозуміло все було написано. Провів твою подругу з цим листом до Казіміра, а тобі запропонував місце діловода.

Олівія посміхнулась.
- То ти спочатку помітив почерк?

Юнсу зітхнув.
- Ми з батьком тоді просто з розуму сходили від того, скільки на нас навалилось паперової роботи, - його голос став нижчим, - тоді якраз сталось кілька аварій на заводах… було багато постраждалих. А тато такий лікар, багато людей хотіли потрапити саме до нього. А це документи на хворого, документи на протези, документи для профспілки. Друкувати ще куди б не йшло, а от писанина... і почерк у тата поганий, а в мене ще гірший. Мама навіть ночами розшифровувала наші каракулі. І тут я спитав тебе, чи ти десь працюєш, виявилось, що ти переживала, як знайти роботу коли закінчиш курси... я й сказав, що якщо не боїшся наших з татом стосів паперів, то можеш хоч одразу приступати.

- І в мене вийшло? – Олівія з надією подивилась на нього.
Ніби ця історія могла справді бути її. 

- Та ти нас просто врятувала! Так ми і працювали разом, звикли одне до одного... а взимку ти підібрала Моллі по дорозі на роботу, і спитала, чи не знаю я, хто міг би взяти собі кошеня, бо в гуртожиток принести тварину не можна, - м'яко мовив він. 

Олівія трохи нахилилась ближче. Слухала.

- А мама тоді вже кілька місяців сумувала за котом, - Юнсу відвів погляд вбік. – Він в нас шістнадцять років прожив. Уяви собі, який це вік для кота. З ним все моє дитинство пройшло, я навіть плакав, коли він....

Олівія не рухалась, не хотіла порушити цю мить, але обережно торкнулась руки Юнсу кінчиками пальців. 

-  І начебто я ще був не готовий прийняти іншого улюбленця, - продовжив він тихіше, - я прокидався о п'ятій, чекав, що Мікі от-от мене розбудить... але ти так дивилась на мене, і Моллі сиділа тихенько, тільки очима блимала, наче відчувала, що її доля вирішується. І я сказав, а давай піднімемось нагору до мами. Якщо кошеня їй сподобається, може їй не буде так сумно.

- То значить, всі просто до мене звикли? - обережно мовила Олівія.
Так, тут все було спокійно і тихо, але ж... що буде, якщо вона не справиться з роботою? На Віві багато що трималось, а вона ж не Віві, вона ще ні дня в житті не працювала.

- З тобою я відчував...не знаю навіть, як це сказати... - Юнсу замислився. - Що все в моєму житті правильно. Тепло. Все на своєму місці. Мені було добре розповідати тобі все, через що переживав, сидіти з тобою в залі в сінема і тримати тебе за руку. Разом пити каву. Гуляти на набережній у вихідні. З тобою я бачив промінь сонця навіть у найпохмуріші дні. І коли я почув про «Етеріум»... це сонце як згасло.

Після таких слів у Олівії знову пішли сироти по шкірі, вона здригнулась від самої думки, що їй або доведеться нанести страшний удар, розповівши правду, або ж до кінця життя прожити в брехні.

Юнсу, побачивши, що вона тремтить, мовчки закутав її в ковдру. Вона не помітила сама, як заснула, а прокинулась від перших променів сонця. Лежала, схиливши голову на плече чоловіка. А під боком солодко спала пухнаста кішка.