12

Невдовзі її відпустили з притулку до «рідні». Все було тихо, непомітно, наче її просто передавали з рук в руки, як річ. Їй навіть не було з ким попрощатись – всі, кого вона знала, вже роз'їхались хто куди. 
 В тимчасовому посвідченні було написано: «Кім Вівіан». Їй дали копію свідоцтва, в якому значилось, що вона дружина Кім Юнсу,  і талон запису на отримання постійних документів: паспорту і дубліката диплому з курсів діловодства. За нею приїхав Юнсу, і найманий екіпаж повіз їх геть, десь в глибину міста.

По дорозі Юнсу дивився у вікно і говорив так, ніби продовжував давно розпочату історію:
- Он там кав'ярня «Як вдома», ми туди якось ходили… А Маєр-нін тобі шила весільну сукню... глянь, там її салон… ти ходила з Камілою… вона працює секретаркою у доктора Домбровського.

Він говорив спокійно і впевнено, наче не сумнівався, що вона його дружина, просто забула все це. 

- Не пам'ятаю, - Олівія стиснула руки так сильно, що нігти впилися в долоні. - Мені сказали, що я працювала діловодом… я цього теж не пам'ятаю… що зі мною тепер буде?

Вона не могла собі уявити, як прийде в незнайоме місце, зовсім не знаючи, що робити... до людей, які знали справжню Вівіан і точно викриють самозванку.

Юнсу не відповів одразу. Просто продовжив дивитися на місто.

- Ти працюєш у мене в приймальні, - сказав він нарешті. -  Приймаєш дзвінки, записуєш пацієнтів, друкуєш або переписуєш документи. Раніше це робила мама,  І зараз допомагає, коли потрібно... – він помовчав. – Буде щось незрозуміло, вона тобі пояснить. 

Олівія ковтнула повітря.
Приймальна. Дзвінки. Документи.

- То ти лікар? – майже рівним тоном спитала вона. 

- У нас з татом спільна практика. Займаємось хворобами і протезами очей. Колись він займався всіма випадками, а як я закінчив університет, то з дорослими пацієнтами і доглядом за протезами працюю я, а тато приймає малечу. Коли відчуєш, що готова, прийдеш хоча б на півдня, згадаєш. Але я тебе не квапитиму, не хвилюйся.

- Мабуть, я завтра і вийду, - сказала Олівія. – Щоб не затримувати… я не хочу, щоб твоїй мамі було важко.

«Я тебе не квапитиму».
Це звучало так дивно і незнайомо. Вацлав у схожій ситуації вже сказав би, що він так багато для неї зробив, стільки часу витратив на пошуки.
А може, і цей чоловік ще скаже. Вона боялась вірити.

Спитала:
- А багато людей у вас працює?

Юнсу посміхнувся.
- Та ні. Ми з татом, ти, мама замінює тебе, коли потрібно, а так займається рахунками... дві медсестри позмінно -  ти з ними познайомишся заново. Прибиральниця в нас одна на дві практики. Мою і доктора Домбровського, він сімейний лікар. Все буде добре, всі розуміють, що тобі довелось пережити. 

Олівія кивнула. Механічно, наче все це було ще нереально, не її. 

- Як тільки стало відомо про «Етеріум», - продовжив Юнсу, - Домбровський всі свої зв'язки серед хірургів і лікарів в порту підняв, щоб хоч щось для нас з'ясувати.

«Для нас». Вона знову здригнулась. 
Значить, людей небагато... але ж хтось може щось запідозрити... може про це заговорити...
Але Юнсу так охоче розповідав їй про «її» життя... золотисто-карі очі світились незнайомим теплом - такого вона ніколи не бачила в погляді свого чоловіка. Він наче скинув з плеч важкий камінь: «ти жива, ти повернулась додому, все буде як раніше».
Як сказати йому правду і зруйнувати таке крихке щастя?..
А він зітхнув тихо, з полегшенням, наче скинув з плечей щось неймовірно важке. 

Екіпаж зупинився біля воріт з ажурною решіткою. Огорожа з стовпів із червоної цегли і решіток між ними відділяла від вулиці охайний дворик з рівно підстриженими кущами і лавками з гладенько відполірованим, блискучим деревом. В глибині дворику стояв семиповерховий будинок з трохи світлішої цегли. Більшу частину першого поверху займав магазин з вивіскою «Готова кулінарія Док Чжона», на солідних чорних дверях поряд були дві таблички з гравіюванням: «Практика Кім, офтальмологія і протезування» і «Казімір Домбровський, сімейна медицина». Наступні двері, до яких повів її чоловік, вели до жилих приміщень.

Олівія нерішуче затрималась, перш ніж ввійти, ніби думаючи, як складно буде повернутись назад.