10

Олівія різко піднялася з місця. В грудях раптом похололо.
- Н-не може бути... це якась помилка... я не знаю...

- Візьміть талон, Етер-нін, і не затримуйте людей, будь ласка. Третя кімната для зустрічей, не переплутайте. Наступна, Шан-нін...

Олівія вийшла. Ледве дійшла до кімнати, впала на ліжко і обійняла подушку, сховавши обличчя. Гірко заплакала.
Якісь незнайомі люди чомусь подумали, що вона може бути їх родичкою. Звісно, вони помиляються, але ж сказати про це значить видати себе. А може, вони і самі зрозуміють, що вона не та людина, коли її побачать?

Вона чула шурхіт, звук шухляд, що відчинялись, і клацання замочків на валізі - сусідки готувались залишити притулок. «А що зі мною буде?.. кого сюди поселять потім?.. чи буду я ладнати з новими людьми?».

Олівія намагалась не думати про те, як буде виживати, коли їй дадуть документи на нове ім'я і відпустять з притулку.

- Може, ти спробувала б поговорити ладиком з Сун-нін, звернутися до компанії? - переконувала Ванду тітонька Соломія.- Як же так, сама з дитиною... там же теж люди, у всіх, мабуть, сім'ї, діти...

- Олівер був сиротою і виріс у притулку, а в нашої дитини буду я, і я все зроблю, щоб у неї...чи нього... було нормальне дитинство. Але принижуватись не хочу. Оллі не хотів би для мене такого... він гідно загинув, і я маю триматись... заради нього і нашої дитини...

Олівії здалося, що тут щось не так, але ця думка лише промайнула і зникла, бо головним було інше: хто такі ці Кім і для чого вона їм знадобилась.

А може це мама з Вацлавом вирішили інкогніто навідатися сюди?

Олівія накинула на плечі стару, вилинялу, але теплу шаль, яку їй дали з гуманітарної допомоги.
До матері і чоловіка вона не повернеться!
А може і вони не захочуть її визнати, якщо вона буде ходити і говорити як більшість людей тут?

Всю ніч вона не спала, переверталась у ліжку, плакала беззвучно, боячись розбудити сусідок. Тільки під ранок поринула в неспокійний сон, в якому то чоловік скидав її з шлюпки в крижану воду, то її знаходили, докоряли їй за те, що вона наробила і як зганьбила сім'ю, який скандал буде в товаристві. За сніданком ледве змогла проковтнути трохи каші і випити міцного чаю, хоча на неї і так трохи косо поглядали, що вона їсть мало, ніколи не намагається наїстися «про запас». Наче балувана якась. Але тепер їй було все одно, що про неї подумають, їй ставало зле від самого запаху їжі.

Як минав день, вона майже не пам'ятала. Вмостилась десь в куточку за в'язанням, але більше розпускала невдале, ніж в'язала. І до кімнати для зустрічей прийшла трохи раніше призначеного часу, вдягнена в саме старе, закутана у вилинялу шаль, з волоссям, забраним по-старечому в пучок, щоб бути якомога менше схожою на панночку зі знатної родини.

Стукіт підборів за дверима. Голос Сун-нін:
- Кім-нім, Кім-нін, прошу сюди.

Олівія застигла на місці. Двері відчинилися. Коли вона побачила незнайомі обличчя подружжя віку десь як її батьків, і молодого чоловіка років двадцяти-двадцяти п'яти, не більше, від полегшення їй на очі навернулись сльози, вона часто заморгала, намагаючись не виказати хвилювання. Все ж таки якась помилка, і це скоро з'ясується.

Її розглядали пильно, шукаючи, мабуть, якісь знайомі риси. Нарешті жінка схвильовано мовила до сина:
- Су-ер, скажи, впізнаєш?

Молодий чоловік мовчав, стискаючи в руках білі рукавички.

А тоді ступив крок вперед.
- Віві, ти жива... я знав. Я вірив. В списках було «під питанням, пропала безвісти»… значить не загинула... ми з татом і мамою всі газети купили, написали в усі притулки для постраждалих. Пам'ятаєш, ти казала, що мати власну фотокамеру нам не обов'язково, краще мамі купити щось корисне? А вийшло добре, що я купив хоч не нову. В мене було достатньо твоїх фото...

Олівія прикусила губу.
- П-пробачте, Кім-нім, я не розумію, про що ви говорите. Я не Віві. Точно не пам'ятаю, хто я, але навряд чи...

- Невже ти нас забула, доню? - в розпачі вигукнула жінка, сіла в крісло біля неї і тремтячими руками дістала з сумочки кілька фотографій. - Глянь, ось же всі ми разом на твоєму з Юнсу весіллі. А ось ти з Моллі, ти її в люту зиму підібрала крихітним кошеням.

На фото була дівчина, дійсно доволі схожа на Олівію, але не така витончено-худорлява, трошки більші були і вуха. Олівія похитала головою:
- Це не я... - з надією підняла очі на старшого чоловіка. - Це ж не можу бути я.

Той підійшов ближче.
- Ох, схудла ти так, як і не мріяла, бідне моє дитя. І невже в Кіршенштайні ти зробила операцію і змінила форму вух? Дались тобі ті вуха...та головне, жива...

- Я не розумію...

Юнсу опустився перед нею на коліна, обережно взяв за руку.
- Ось же цей шрам на пальці, ти казала, що порізалась коли в гуртожитку на кухні точила ніж.

Шрам у неї був від того, що вона зачепилась об гострий край обшивки огорожі, на ковзанці, коли ходила кататися разом з сестрою і впала. Але вона боялась сказати хоч слово.
Її пальці мимоволі здригнулись в його руках. Чому співпадінь так багато?!

- Я не Віві... - в розпачі ледь чутно мовила Олівія.

Кім Юнсу обережно тримав її за руку.

- Ти не пам'ятаєш... але скажи, невже ти... боїшся згадати? не могло ж щось бути не так? чи могло?..

- Не знаю... я нічого не знаю, пробач...те...

Олівія заплакала. Це «невже щось було не так?» звучало не докором, як тоді, коли Вацлав перелічував, скільки всього він зробив для її родини, а досі не отримав спадкоємця. В цих словах і погляді був страх, що ніколи більше не вдасться вибачитись перед коханою людиною, раптом що було не так.

- Не плач, доню, - втішала Кім-нін. - Повернешся додому, почнеш потроху пригадувати. Поки ми чекали тебе з подорожі, купили той набір для вишивання, про який ти мріяла. В твоїй кімнаті нічого не міняли. Моллі тебе чекає, на твоєму ліжку спить...

- Я не... - знову почала Олівія і замовкла.