8

Четверта жінка з їх кімнати невдовзі, щойно змогла пересуватися хоча б у інвалідному візку, залишила притулок і перебралась доліковуватися в госпіталі, де працював її дядько. Власне, вона і їхала навідати дядечка. В їдальні і кімнаті для дозвілля чимало про це говорили. Щастить же деяким! Родич, який одним з перших дізнався про катастрофу, і до якого прислухались чиновники, як не як - надійний свідок. А усім іншим залишалось лише сподіватись, що працівники притулку допоможуть відновити документи, реєстрацію, а кому потрібно - і талони на обслуговування протезів. А коли ще все це буде, людей багато…

Тітонька Соломія ще чекала, поки родичка отримає звістку і доїде. У Ванди, як виявилося, тут, у столиці, жила мама, але і їй сказали – «чекайте разом з усіма, самотужки відновити паспорт і диплом училища буде важче, бо тут принаймні є свідки, з якими ви пливли і рятувались... а якщо ви самі прийдете в бюро, як доведете, що ви саме та особа, ким назвались, і що ви справді були на борту?». 

Щоразу, коли в притулок приносили свіжу пресу, в холлі збиралися черги, всі хотіли взяти кілька різних видань на кімнату, шепотілись, ділились новинами, здогадками і чутками. І довго,-довго було чути плач жінок, які втратили батьків, чоловіків чи синів.

Олівія пам'ятала, що тієї ночі пасажирів  другого і третього класу навіть не пускали на майданчики, з яких людей садили в шлюпки. Знизу було чути гуркіт і крики з закритого відсіку, навколо була метушня, хтось розштовхував натовп і намагався прорватися до шлюпок сам або вибити місце рідним, десь ламали двері, щоб зробити хоч щось схоже на пліт... але тоді для неї все було крізь туман, тоді вона вже подумки попрощалася з життям, що їй було до спроб незнайомих людей...

Тепер і люди були їй не зовсім чужі. Коли з розмов у холі і в їдальні стало ясно, що вона «втратила пам'ять», старші жінки стали опікати її, наче спільну родичку. Їй пропонували першою взяти почитати газети, звали в свої кімнати, розпитували, намагаючись самі знайти щось, що допомогло б їй згадати.

«А нам передали солодощі, ти спробуй, може ти таке любила? Не соромся, дитино, візьми шматочок, а раптом пригадаєш магазин, де такі ж купляла, вже якась ниточка потягнеться».

«Ти раніше в'язала? А що? Дитячі речі? Ми знайшли журнал зі схемами для в'язання для малечі, глянь, може щось знайоме спливе».

В одній із спільних кімнат була стара швейна машинка, і Олівія запропонувала, що може відремонтувати або підігнати під розмір одяг, який до притулку приносили люди. В неї одразу почали питати, чи вона працювала кравчинею, чи модисткою, якщо їй так добре вдається, і як шити і перешивати речі вона не забула.

Олівії було соромно, що навіть мовчанням вона обманює тих, хто справді хотіли їй допомогти і бачили в ній одну з своїх. Але вона все більше впевнювалась у думці, що не хоче повертатись до чоловіка.

Хай в притулку одяг і їжа були бідніші, а деякі службовиці могли і дорікнути жителям, що вони їдять державний хліб...зате вона чула слова вдячності від матерів, для яких перешивала дитячі речі. Вона була потрібна за своє вміння, а не тому, що носила звучне ім'я.

В статті про пасажирів першого класу вона знайшла імена матері, брата і чоловіка в списку живих. Значить, Вацлав зумів натиснути на когось навіть серед катастрофи. Хоча більшість чоловіків з пасажирів першого класу вирішили поступитися, щоб вистачило місць для жінок і дітей, і залишились у салоні, чекаючи смерті так, як жили - з бренді і сигарами.
Серед тих, кого згадувала у своїй розповіді вдова, пані Н., був і батько Олівії.

«Пан Лівинський-Лещинський обійняв дружину і спустився вниз. Більше його не побачили».

Олівії не вірилось. Її батько, від якого вона успадкувала непристосованість до життя, якого поважне панство називало не інакше як «бідося-Томаш»... та він же ручних пацюків боявся, він взимку від найменшого вітерця вже починав стогнати, що застудився, захворіє і от-от помре, і всі будуть за ним шкодувати...

Олівія майже напам'ять завчила ту статтю, бо залишити собі сторінку з газети боялась. І так Ванда вже здогадувалась, що вона відрізняється від інших пасажирок з нижніх відсіків. Бувало, тихим шепотом на вушко радила: «не тримай спину так рівно, наче на тобі корсет, от просто придивись, як інші ходять і сидять»... «Амаліє, говори простіше, як наші... не "зрозуміла", а "ага, ясно", вчись трохи давати собі час подумати, оцими всіма "нууу... ее..."»
.
Одного дня в черзі на оформлення документів вони почули, як одна жіночка скаржилась на свого чоловіка: «Йому послали телеграму, а від нього і досі ні слуху! От триклятий, мабуть був би радий, якби я потонула...». Сусідки її втішали: а може він ще не отримав звістку, лінії перевантажені, на пошті страшне що твориться, телефонні станції працюють цілодобово і не витримують ні люди, ні машини. Але жіночка хитала головою: «та я ж його знаю як облупленого!».

Ванда злегка смикнула Олівію за рукав: «а в тебе, може, навпаки, якийсь триклятий тебе шукає?  В цьому бедламі, мабуть, не знайде. Всі біди через тих чоловіків...».