7

Теперішній час, Ланбург, притулок імені Лорети Лоренхейм

Жінок і дівчат, врятованих з «Етеріуму», розмістили по четверо в кімнатах, схожих на лікарняні палати. Всім видали по пакунку з речами першої необхідності і по круглій коробочці дешевих льодяників (Олівія пам'ятала, такі ж самі роздавали благородні дами під час візитів до дитячих будинків, протягуючи в руки малюків обережно, щоб не торкнутися). Висока худорлява дама, вдягнена строго, як вчителька пансіону для дівчаток, записала імена тих, хто міг себе назвати. Олівія сказала, що не пам'ятає про себе нічого, і її зареєстрували під умовним прізвищем «Етер», а ім'я дама обрала, погортавши розділ у блокноті, де мала алфавітний перелік імен та прізвищ для немовлят, яких залишали у притулку у колисці милосердя.

- Так, Етер-нін, ви наразі третя, хто нічого не може про себе повідомити, - жінка поправила круглі окуляри у масивній оправі. - Третє вільне ім'я у списку Амалія, так вас і запишемо, поки ви самі не згадаєте або поки вас не знайдуть родичі.

- А якщо ні того, ні того не станеться? - спитала Олівія.

- Якщо за два місяці нічого не з'ясується, отримаєте по виході благодійну допомогу, вам оформлять документи на ім'я Амалія Етер, і далі організація за вас відповідальності не несе, - трохи втомлено пояснила дама, видно, це питання їй вже хтось задавав, і не раз. - Тож в ваших інтересах подумати, що ви вмієте робити... навряд чи ви забули абсолютно все. Ложку ж до рота піднести вмієте? От зумієте і вияснити, чим собі заробите на те, щоб у тарілку було що покласти. Ми працюємо з кількома їдальнями і магазинами, можете вивчитися на офіціантку чи продавчиню. Якщо пощастить, на кухаря. Довіку ми вас тут тримати не будемо.

Коли за дамою закрилися двері, молода дівчина, яка зайняла ліжко в кутку, вигукнула:
- От коза стара! Сама хай шурує вчитися на офіціантку.

- Вандо! - з легким докором мовила її сусідка, жіночка років за п'ятдесят з широкими, натрудженими руками.

- А що? Вдає з себе велику пані. Знаю я таких, мабуть така ж стара діва, як в моїй школі училки були. Тоща, нікому не потрібна, в вище товариство пнеться, але не беруть, от і корчить з себе цабе. Блааагодійниця! - насмішливо передражнила Ванда. - Ти, Амаліє, поменше цих цяць слухай. Два місяці ще є, не сиди, крутись, говори з тими, хто тут, напиши про себе листи в інші притулки для постраждалих, опиши хоч що пам'ятаєш. Ну подумай добре. Яким ти класом пливла, де була, коли ми почали тонути, ну будь-що ще. Може хтось з каюти по сусідству знайдеться, хто пам'ятає. Всі ж ходили на прогулянки і на сеанси в сінема́, обідали в каюті-ресторані... може ти з кимсь говорила, щось розповідала... ну, думай!

- То ти вмієш писати? - з надією спитала жінка.

- А то! І писати, і друкувати на машинці. Написати за вас листа? - Ванда ледь не підскочила на місці. Схоже, для цієї енергійної дівчини сидіти без діла було гірше за кару.

- Якщо твоя ласка... я ж неписьменна, я все життя працюю прибиральницею. Раптом знадобиться передати звістку. В мене тут далекі родичі є...

Кількома днями пізніше прийшов фотограф і зробив фото, щоб їх розмістили у додатках до популярних газет, де мали друкувати новини, пов'язані з катастрофою, і передали копії детективам, які займалися пошуком людей. Пізніше, коли Олівія побачила свою світлину, подумала: «Вацлав мене точно не впізнає, навіть якщо і розгорне видання для простого народу».

На фото вона виглядала зляканою дитиною, зовсім не схожою на ту розкішну ляльку, яка красувалась у фотоальбомі з весілля та на портретах, які Вацлав замовив невдовзі після (великий, в старовинному стилі, запакували щоб відвезти у будинок його предків, щоб виставити у галереї поруч з портретами предків, і мініатюру, яку Вацлав носив у медальйоні, прикріпленому до ланцюжка для годинника).

Але щоночі їй снилось, як він стоїть на порозі притулку.