5

Нинішній час, борт лайнера "Королева Йонхва"

Лікар був правий - невдовзі почалась лихоманка. Олівія лежала на мокрих від поту простирадлах і стискала край ковдри в кулаці, до болю кусала губи, змушуючи себе не втрачати свідомість. Так сильно боялась, що якщо маритиме, то викаже себе. Втім, поки що з горла виривався лише хрип і важкий, надсадний кашель. 

Однієї ночі їй синвся дім… снилось, як вони з Розалією були ще зовсім малі і ходили з батьком гуляти в парк…
Олівія прокинулась від власного голосу, шепотіла: «тато, тато…». Добре, що більш нічого. 

Волосся їй обстригли до плечей, бо у лікарняному крилі для другого і третього класу з довгим волоссям не панькались. Тим більше, в неї нема родичів. І хтозна, чи знайдуться.

За кілька днів, коли стало трохи легше, Олівія почула, що пасажирів першого класу з «Етеріуму» взяв на борт інший лайнер - його розкішний близнюк «Елізіум», і зараз вони, мабуть, вже наближаються до берегів Вільденлейну. Всіх інших забрали на «Королеву Йонхва», ще доволі міцний корабель, але не такий комфортабельний і швидкий.

Тим більше шансів загубитися в натовпі.
Новину про загибель «Етеріуму» вже  передали телеграфом, скоро вона мала з'явитися в усіх газетах.

«Там опублікують списки врятованих», - пояснив лікар на ранковому обході. – «Спочатку ви, шановні нін, вирушите до притулку для жертв катастроф. Долікуєтесь, наберетесь сил. Вам допоможуть оформити документи наново. А в кого немає рідних, благодійний комітет подбає».

Олівія не зважилась спитати: а що буде далі, якщо ніхто її не впізнає? Хоча знала, що плавання невдовзі закінчиться, а тоді відповіді не уникнути. І вона може виявитись гіркою.

Для старого життя Олівія померла. А в новому її ніхто не чекав з відкритими обіймами.

До самого прибуття в Ланбург вона хворіла, майже не піднімаючись з ліжка. Все ще була готова здатись, не жити, але молоде тіло брало своє. І до притулку її відвезли лікарняною каретою. Виснажену, схудлу, з потьмянілим волоссям, але живу. 
Через кілька днів її навідала сестра Черін, принесла згорток з одягом і взуттям, просту, але майже нову сумочку і гаманець зі ста лянами.
- Тримайте, нін, коли я зійшла на берег, то зібрала для вас речі, які моя сестра вже не носить. Майже нові, думаю, вам підійдуть. Ви з нею майже одного зросту. І коли вам відрізали волосся, я його забрала, а тут в місті продала майстру перук. Ви залишились сама і не пам'ятаєте, хто ви, допомога вам знадобиться. Буде щось на перший час.

Олівії на очі навернулись сльози.
- Дякую, сестро Черін, дякую... ви такі добрі до мене…чужої людини...

Молода жінка вклала хусточку в її долоню.
- Я ходжу у рейси відтоді, як закінчила коледж і мене прийняли в медичний блок… ви б бачили ту посудину, на яку я спершу потрапила! Бідна «Королева Ельжбета», мабуть, ще часи своєї тезки застала… я щоночі прокидалась в холодному поту, бо думала: от-от потонемо…  то я розумію, як це бути в біді. Тримайтесь, нін, може невдовзі ваші рідні знайдуться.

Знайдуться? 
Саме цього Олівія і боялась.