2

Рік тому

- Ліві, ти повинна розуміти сама, що шлюб з Ліщинським наш єдиний шанс… без тебе ми пропадемо! Тато надто невдало вклав гроші в акції, того, що в нас залишилось, надовго не вистачить. А ти ж розумієш, у Петіра здібності… він пе повинен  поступити не будь-куди… тільки в заклад з «золотою гілкою»! Чи ти хочеш, щоб твій брат пішов вчитись на механіка… і потім все життя порпався в залізяках і мазуті, а мати на старості років пішла у компаньйонки?

Олівія обережно відсунулась, скрутившись в клубочок, і відвернулась. Вона ненавиділа, коли мати пізно ввечері приходила до неї в спальню, забиралась під ковдру, намагалась обійняти, і говорила, як пишається своєю донечкою, справжнім скарбом. Бо потім вона починала нескінченно скаржитись, як важко з батьком, як Петір щодня вимагає все більше, бо він же не дитина… і якщо Олівія пробувала будь-що сказати, навіть просто поспівчувати, мати казала, що вона надто проста для панночки з роду Лівинських-Лещинських, не розуміє справжніх страждань... і тоді ковдра тисла, наче зроблена з каменю. 

Тепер же мати хотіла не просто, щоб її вислухали - хотіла, щоб Олівія вигідно вийшла заміж і тим врятувала всю сім'ю. «Без тебе ми пропадемо!». 

- Ти ж розумієш, дитинко, що Розалія, хоч і заручена, але до весілля їй роки три... а гроші потрібні зараз... і ти сама казала, що ти ні в кого не закохана, якби ж в тебе був на прикметі хтось інший, я б не змушувала... звісно, якби ж рівня. А Вацлав тебе щиро любить, він не зможе без тебе жити, він страждає… бо ти приязна з ним лише як з другом сім'ї...

Олівія заплющила очі.
- Мамо, ну будь ласка, не говори, що він страждає! – простогнала, наче від болю. - Чого б йому? В нього все є. І я приязна з ним настільки, наскільки потрібно за етикетом і не зашкодить репутації...  що ще я зробила не так?

- Він в тебе закоханий! Він хоче, щоб ти стала його дружиною і матір'ю його дітей! І хіба ти сама не хочеш дітей, Ліві? Мені вже час няньчити внуків. Вацлав просто зять моєї мрії... не те щоб я мала щось проти Яна-Станіслава… і Розалії він подобається… і з Заброцькими ми ладнаємо, але він як вся його сім'я… надто запальний... От Вацлав, таких ще треба пошукати!.. з ним ти не пропадеш… він не буде розважатись в ігорному домі… сім'я для нього головне… а народиш – на руках тебе буде носити!

Олівія зіщулилась ще більше. Відчувала, що її співчуттям користуються, користуються тим, що їй болить навіть натяк на чужі страждання і на те, що вона нічого не зробила, хоча могла б. І себе ненавиділа, бувало, за те, що погляд, як в помираючої тварини, і пафосні слова переважували в її свідомості голос здорового глузду. 

Що поганого, скажімо, у роботі з механізмами?  Он на недавньому прийомі механіка зустрічали з не меншою пошаною, ніж міністра. Бо винайшов штучні легені. Стільки сімей йому вдячні…

 І чи дійсно мамі довелось би, раптом що, іти в компаньйонки? В неї є частка майна, не залежна від батькового. Щоправда, з цим на бали і світські вечори не поїздиш, вистачить просто на скромне життя десь в невеликому містечку або селі. Але ж не довелось би йти в покоївки чи робітниці. 

Та мама не хотіла скромного життя. «Ми ж не якісь провінціали! Що про мене скаже пані Верховинич, якщо я переїду десь на край світу? Це буде просто ганьба!».

Інколи Олівія намагалась переконати, що у житті в провінції немає нічого страшного, мама дивилась на неї, наче на жучка-гниличка, який раптом сів на персикове морозиво з кондитерської «Мерлен». І зітхала: «Сили небесні, ну в кого ж таке нещастя вдалося! В мене в роду, я певна, таких не від світу сього не було».

- Я просто не відчуваю до Вацлава зовсім нічого! - в розпачі спробувала пояснити Олівія. - Що цікавить його - байдуже мені. Коли я кажу про речі, які мене радують, він всміхається так, наче перед ним трирічна дитина. Він говорить компліменти – як будь-якій панночці зі світського товариства… і жодного разу не сказав, що йому подобається саме в мені! Хіба ти не помітила, мамо, він щоразу приносить з кондитерської рожевий зефір, бо то найдорожчі ласощі, а я ж терпіти не можу зефір… я люблю вафельні трубочки, та він і цього про мене не пам'ятає...

Мама знову розчаровано зітхнула.
- Він говорить з тобою, як з дитиною, бо ти і мислиш як дитина. Спільні інтереси? вафельні трубочки?.. Ліві, золотко, це тільки діти дружать тому, що люблять разом їсти морозиво і кататися на поні. Дорослі ж думають про майбутнє.

- Я і думаю про майбутнє... я б хотіла власну справу. Щось маленьке, але своє. Щоб точно знати, сьогодні буде те, що було вчора, а завтра те, що й сьогодні. Мати свій маленький куточок і бути певною, що залежу тільки від самої себе, а не від того, чи програвся сьогодні в карти мій чоловік, - голос дівчини затремтів.

- Ти мене вбиваєш! – простогнала мама. - Ну який з тебе підприємець, Ліві? Ти надто добра душа, тобі навіть лоток з льодяниками довірити не можна, бо поведешся на жалісливі історії і все роздаси задарма. Ні, ти просто хочеш мене вбити!..

Кілька днів після тої розмови мама і справді лежала у своїй спальні біла, як перший сніг, пропустила навіть бал у Квятковської, запрошення від якої не отримувала до того років з п'ять... (і тоді це впевнило Олівію в тому, що мама дійсно хвора, а не вдає!). Але коли Ліві, зневірившись, сказала «так», на її весілля мама вбрала сукню, в якій привертала увагу більше, ніж «щаслива» наречена, і протанцювала до самого ранку, ніби знову стала такою, як була в вісімнадцять літ.