1

Вода наближалась повільно, але невблаганно, наче десь здалеку, плескалась об борт, текла по палубі, поступово підіймаючись, підіймаючись... потоком зносило стільці і розкриті валізи.  А з темного нічного неба лив дощ. Краплі гучно гуркотіли по металу дахів, але в шум дощу і падаючих крапель час від часу вривались крики то гніву, то розпачу, дитячий плач, грюкіт, тупіт ніг, постріли в повітря. 

- Тримай дитину!
- Та не штовхайтесь, куди ж ви…
- Я сказав, чоловікам – стояти! Якщо хтось зробить ще крок, стрілятиму!

І ще безліч звуків, які поступово лунали наче десь здалеку. Наче все це відбувалось вже не з нею.

Олівія сиділа на лавці на палубі для прогулянок пасажирів другого класу, вдягнена лише в халат, накинутий на улюблену піжаму, різного кольору шкарпетки і кімнатні тапочки. Холод, який ще недавно пробирав до кісток і змушував тремтіти і цокати зубами, поступово ставав звичним, майже заспокоюючим, її починало хилити в сон. Шкарпетки були холодні, ноги заніміли і вона вже не могла ними поворушити, але їй було все одно. Тіло ставало важким, наче чужим. 

Вона спустилась сюди навмисне. Знала, що шлюпок не вистачить на всіх. Коли приятелі чоловіка говорили про це, хтось сказав:  
- На такому лайнері, як «Етеріум», рятувальні човни радше прикраса!
- Ага, - погодився якийсь світський лев. – Данина традиції. 
- Та ні… поступка впливовим акціонерам…  самі старші наполягли. 
 - Але хіба ж найдосконаліший корабель, що коли-небудь сходив з верфі Кіршенштайну, може потонути?

Ніхто в це не міг би повірити, але «Етеріум» тонув.

Олівія здогадувалась, що Вацлав не встигне, не зможе її знайти, і саме на це і сподівалась. Коли по обіді він ішов з їх каюти, то рівним тоном сказав: «Перемовини можуть тривати довго, мене не чекай. Повечеряєш разом з матір'ю і можеш лягти спати, коли тобі зручно. Я серед ночі повернусь, і то не певен».

Вацлав завжди говорив з такими інтонаціями. Наче розпоряджався річчю. Тоді він навіть не глянув на неї, а крутився біля дзеркала, поправив зачіску, зав'язав краватку модним вузлом. Помилувався своїм відображенням у дзеркалі і пішов. 

Пасажирські каюти і світські салони знаходились по протилежні сторони палуби першого класу. Відстань чимала.

«Він точно мене не знайде», - подумала Олівія, коли спустилась на палубу другого класу, знайшла відсік, призначений для прогулянок, і з ногами забралась на лавку, обхопивши коліна руками. Чекала смерті, як єдиного порятунку, як визволення.

Знову звук кроків десь недалеко. Ще можна було встати, піти, крикнути, що вона тут, жива…

Та вона похитала головою. Для чого? Щоб терпіти докори, як вона його розчарувала? Щоб він знову погрожував… 

Якщо вона непомітно зникне, Вацлав подумає, що на все воля випадку. Так, значить, судилось… на всіх місць не вистачило…. Ніхто не винен… це просто аварія… значить, він все виконає… батькам гідну старість…  а Петіру - місце в Ленгфордському університеті… все як мама хотіла… факультет міжнародних відносин… місце в посольстві… 

Але це вже колись, без неї...
Олівія втомилась від життя і відпускала його, як відпускають останню нитку, за яку вже більше не тримаються.

Вода вже торкнулась кінчиків її тапочок. Олівія мала б здригнутись, але не здригнулась.  Думки плутались. Заплющила очі, занурюючись в сон, щоб більше вже не прокинутись.

Останнім, що вона почула, було: 
- Стіве, тут жінка! Здається, ще жива…
- Дихає? Тягни сюди, ще місце є, розбиратись потім будемо!.

Більше вона вже нічого не відчувала, поки не прокинулась на койці в каюті третього класу вже іншого корабля.