Частина 7. Заземлення

Розділ 25. Нульовий баланс

Світанок зафарбовував небо над промзоною в брудно-рожевий колір. Віктор стояв на невеликому балконі майстерні, дивлячись на дахи будинків. Він відчував себе дивно порожнім. Не як людина, яка все втратила, а як чистий аркуш паперу, з якого нарешті витерли всі виправлення, помарки та чужі приписи.

— Що тепер? — запитала Ліка, стаючи поруч. Вона накинула на нього свій теплий светр — він пахнув небом і фарбою.

— Тепер будуть суди. Будуть допити. Можливо, термін — хоча міністр пообіцяв імунітет, я йому не вірю.

— Ти боїшся?

Віктор подивився на свої руки. Вони більше не тремтіли.

— Ні. Знаєш, у чому була моя головна помилка? Я думав, що я самозванець, бо я не такий ідеальний, як вони. А виявилося, що я був єдиним справжнім серед них. Вони — просто імітації успіху. А я... я просто Віктор. Без титулів, без наглядових рад.

Він повернувся до неї.

— У мене немає нічого, Ліко. Мої рахунки заблокують через годину. Мою квартиру заберуть. Все, що в мене є — це цей светр і пара розбитих ребер.

Ліка посміхнулася, і в променях ранкового сонця її руде волосся здавалося справжнім золотом, яке неможливо вкрасти чи конвертувати в офшори.

— Нарешті твій баланс зійшовся, ревізоре. Нуль — це найкраща цифра для початку нової історії.

Віктор пригорнув її до себе. Біль у ребрах все ще нагадував про себе, але вперше в житті він не хотів нічого виправляти. Світ навколо був недосконалим, брудним і небезпечним. І він був у ньому абсолютно, беззаперечно своїм.

Розділ 26. Скляна клітка

Зал суду був заповнений пресою. Віктор сидів на лаві підсудних, але не відчував себе жертвою. Його обличчя майже загоїлося, залишивши лише тонку бліду нитку шраму над бровою — його особистий знак якості, символ реальності.

Навпроти, за столом захисту, сиділа Олена. Вона виглядала бездоганно навіть під слідством: чорний костюм, перли, жодної зайвої зморшки. Вона не дивилася на Віктора. Для неї він перестав існувати в той момент, коли натиснув Enter.

— Слово надається свідку захисту, Ігорю Дмитровичу, — проголосив суддя.

Віктор здригнувся. Він не бачив батька з того дня в годинникарні. Старий годинникар пройшов до трибуни, тримаючи в руках потерту шкіряну папку. Він виглядав маленьким у цьому величезному залі, але його очі були спокійними.

— Пане свідку, — звернувся адвокат Олени. — Ви стверджуєте, що Олена Вікторівна діяла виключно в інтересах сім'ї та майбутнього вашого спільного сина?

Ігор мовчав кілька секунд, дивлячись на Віктора. Потім він перевів погляд на Олену.

— Вона ніколи не діяла в інтересах сім'ї. Тому що в неї ніколи не було сім'ї. У неї були активи. І Віктор... Віктор був її найуспішнішим придбанням.

У залі почувся шепіт. Олена вперше підняла голову, її очі звузилися.

— Про що ви говорите? — обурився адвокат.

— Я говорю про те, що Віктор — не її син, — голос батька пролунав чітко, як удар метронома. — Олена не могла мати дітей. Це був медичний факт ще тридцять років тому. Коли його справжня мати, моя перша дружина Марія, померла під час пологів, Олена побачила в цьому шанс. Вона була амбітною юристкою, їй потрібен був ідеальний фасад «успішної матері та професіонала». Вона змусила мене підробити документи про народження. Вона буквально купила моє мовчання, пообіцявши, що в хлопця буде все.

Розділ 27. Велика ілюзія

Віктор відчув, як підлога під ним хитається. Все його життя — кожна вимога бути найкращим, кожен скандал через «четвірку», кожна маніпуляція його почуттям провини — базувалися на брехні. Вона не любила його не тому, що він був «недостатньо хорошим». Вона не любила його, бо він був для неї проектом. Інвестицією, яка мала окупитися.

— Це брехня! — вигукнула Олена, вперше втративши контроль. — Цей старий невдаха просто мститься!

— У цій папці — оригінальне свідоцтво про смерть Марії та виписка з лікарні, яку ти вважала знищеною, — спокійно сказав Ігор. — Я годинникар, Олено. Я звик зберігати старі деталі. Вони завжди знадобляться, коли механізм почне давати збій.

Віктор встав. Охорона напружилася, але він просто дивився на жінку, яку тридцять років називав матір'ю.

— Ось чому я завжди почувався самозванцем, — сказав він, і його голос відлунив від високої стелі. — Справа була не в моїй роботі. Справа була в тобі. Ти створила мене як підробку. Ти ретельно виточувала з мене копію того, кого хотіла бачити в дзеркалі. Я шукав у собі викривлення, а виявилося, що я сам — викривлений простір. Весь мій біль, кожна "п’ятірка", кожна ніч без сну — все це було інвестицією в чужу ілюзію. Я не був сином, я був документом з підробленою датою. Але якщо я — помилка в коді, то тепер я маю право написати власну програму

Він підійшов до бар’єру, що розділяв їх.

— Весь цей час я боявся, що я не справжній. Але виявилося, що єдина несправжня річ у цій залі — це ти. Твоє материнство, твоя чесність, твої ідеали — це все був нуль у формулі. Похибка, яку я нарешті виправив.