Частина 6. Останній ритуал

Розділ 21.

Віктор лежав на бетоні, відчуваючи холод підлоги. Бетон був холодним, але це був справжній холод, не такий, як у його герметичній квартирі. Він відчув присмак заліза в роті й раптом зрозумів: це і є життя. Воно не пахне стерильністю. Воно пахне кров’ю, пилом і страхом. Вони хочуть його видалити, бо він більше не вписується в їхній Excel. І це найкраще визнання його справжності, яке він коли-небудь отримував. Він знав, що зараз його піднімуть, вивезуть за місто і все закінчиться.

«Це логічно», — подумав він. — «Помилка має бути видалена».

Але десь глибоко всередині, під шарами страху і болю, прокинулося щось нове. Це не був «Залізний Віктор» — продукт виховання матері. Це був той хлопчик, який збирав розбиту вазу. Той, хто знав, що навіть уламки мають значення.

Він відчув у кишені піджака гострий предмет. Це був не ніж. Це був уламок олівця, який він жбурнув у стіну вчора, а потім механічно підібрав і поклав у кишеню. Звичка до порядку.

Він почав повільно, міліметр за міліметром, терти пластикову стяжку гострим кінцем грифеля та дерева. Це було безглуздо. Це було неможливо.

Начальник безпеки підійшов до нього і грубо перевернув на спину.

Віктор лежав на бетоні, відчуваючи холод підлоги. Він знав, що зараз його піднімуть, вивезуть за місто і все закінчиться. У цьому не було логіки — лише груба сила.

Начальник безпеки, якого всі називали просто «Степанович», підійшов ближче. Він не був садистом, він був функцією. В його руках був важкий армійський ніж — не для вбивства, а щоб зрізати стяжки перед тим, як зробити «самогубство» реалістичним.

— Час іти, Вікторе Ігоровичу. Пора ставати легендою.

Віктор подивився на нього. Кров запеклася на його губах у подобі посмішки.

— Знаєте, що найгірше в роботі ревізора? — прохрипів він.

— Що?

— Завжди є копія. Ви шукали папку... але ви не перевірили хмару Ліки.

Це був блеф. Чиста, стовідсоткова брехня. Найбільша імпровізація в його житті. Але в цю мить Віктор грав роль так переконливо, що сам повірив у кожне слово. Копія існувала, але в Ліки її не було. Він підозрював, що міністр з ними за одно і перестрахувався. Копія усіх документів була в знайомого прокурора, з яким він мав вийти на зв’язок о 19:00.

Начальник безпеки завагався. Його рука з шприцом, наповненим чимось прозорим, зависла в повітрі.

— Хто така Ліка?

— Та, хто малює плями, — прошепотів Віктор. — І якщо я не з’явлюся в неї сьогодні... ці плями стануть вашими некрологами.

Моторошна посмішка розтягнулась на його обличчі:

- Котра година?

Він побачив, як у очах професійного вбивці з’явився сумнів. У цьому світі, де все трималося на масках, страх перед невідомим був єдиною реальною зброєю.

Тік. Так.

Віктор відчув, як стяжка на зап’ясті нарешті тріснула.

Розділ 22. Коефіцієнт тертя: Бій

Коли Степанович смикнув Віктора вгору, той не став опиратися. Навпаки — він кинувся вперед усім тілом, використовуючи інерцію ворога.

Віктор ударив головою — чітко, в перенісся. Почувся хрускіт, який відлунив у його власному черепі білим спалахом болю. Степанович гаркнув, на мить втративши орієнтацію, і його пальці послабили хватку на ножі.

Віктор впав на коліна, відчуваючи, як пластикові стяжки на зап’ястях врізаються в м’ясо до кістки. Але ніж випав із рук охоронця і ковзнув по бетону прямо до його ніг.

— Тварюка... — прошипів Степанович, витираючи кров з обличчя. Він вихопив із-за пояса пістолет, але не встиг зняти його із запобіжника.

Віктор, зв’язаний, як звір, перекинувся через плече, схопив ніж пальцями за спиною і, не звертаючи уваги на те, що лезо ріже його власні долоні, перерізав стяжки. Це було некрасиво. Це було боляче. Але коли він звівся на ноги, він вперше у житті відчув, що його руки — вільні.

Степанович зробив крок назад, наводячи ствол.

— Лежати, аналітику! Я випущу тобі кишки прямо тут!

Віктор не ліг. У його голові більше не було графіків. Була лише червона лють людини, яку загнали в підвал власного життя. Він схопив важкий металевий стілець, що стояв поруч, і штовхнув його в бік Степановича.

Постріл гучно бахнув у замкненому просторі. Куля пройшла повз, вибивши фонтанчик бетонної крихти біля вуха Віктора.

Віктор не дав йому вистрілити вдруге. Він скоротив дистанцію одним стрибком — не як боксер, а як людина, що падає у прірву. Він вчепився в руку з пістолетом, вивертаючи її з усією силою, на яку був здатний.

Вони зчепилися в клубок на підлозі. Степанович був сильнішим, досвідченішим, але Віктор був божевільним. Він кусався, бив ліктями, гатив головою об бетон. Він не відчував ударів, які прилітали йому в живіт і нирки.

— Ти... просто... помилка! — хрипів Степанович, намагаючись притиснути дуло до грудей Віктора.

— Так, — Віктор перехопив ніж, який все ще стискав у лівій руці. — А помилки... треба... видаляти!