Частина 5. Анатомія зради

Розділ 17. Аналіз

Він не поїхав до Ліки. Він повернувся у свою стерильну квартиру, розклав папери на ідеально білому столі й увімкнув усі лампи. Йому потрібно було бачити кожен символ.

Аналіз зайняв чотири години. Схема була геніальною у своїй простоті. Мати використовувала Віктора як «сліпу пляму». Його репутація «залізного ревізора» була найкращим прикриттям. Хто буде перевіряти фонд, якщо його перевірив сам Віктор Ігорович?

«Ти був зручним інструментом. Ти навіть не самозванець, Вікторе. Ти — манекен. Тебе поставили у вітрину, щоб люди не бачили, що відбувається в підсобці», — голос у голові став майже фізично болючим.

Він дивився на підписи. Мама завжди ставила крапку в кінці свого прізвища — гостру, як укол голкою. Ця крапка була на кожному документі, який руйнував життя тих двох тисяч людей в агрохолдингу, тих пенсіонерів, чиї гроші «випарувалися» у фонді.

Він дістав телефон і видалив номер матері. Не заблокував — просто стер, наче її ніколи не існувало.

О шостій ранку він прийняв душ — холодний, до болю. Він одягнув свій найкращий костюм. Сьогодні йому не потрібна була маска. Сьогодні йому потрібна була броня.

Розділ 18. Сповідь перед мопсом: Міністерство

Віктор увійшов до кабінету заступника міністра без запису. Секретарка намагалася його зупинити, але він просто пройшов крізь неї, як привид.

Міністр сидів за столом, вивчаючи якісь папери. Побачивши Віктора, він насупився.

— Вікторе Ігоровичу? Ми не домовлялися про зустріч.

Віктор не сів. Він підійшов до столу і поклав на нього папку «Ліквідація 2024» та свій вчорашній виправлений звіт.

— Пане заступнику міністра, я прийшов сказати вам, що я — професійна нікчема, — голос Віктора був рівним, без жодної емоції.

Міністр зняв окуляри.

— Що ви собі дозволяєте?

— Я дозволяю собі правду. Три дні тому я підмінив офіційний аудит, щоб приховати свою втому і помилку. Але виявилося, що ця помилка була єдиною чесною річчю в моїй кар’єрі. Я виявив розкрадання на триста мільйонів. І я виявив, що організатором цієї схеми є Сергій Петрович та Олена Вікторівна. Моя мати.

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як працює кондиціонер. Міністр повільно відкрив папку. Його обличчя, схоже на втомленого мопса, почало змінюватися — зморшки поглибилися, погляд став гострим.

— Ви розумієте, що ви зараз робите? — тихо запитав він. — Ви знищуєте свою матір. І ви знищуєте себе. Вас посадять за несанкціонований доступ до баз даних і фальсифікацію.

— Я знаю, — Віктор вперше за довгий час посміхнувся. — Але знаєте, що найкумедніше? Весь цей час я боявся, що хтось дізнається, що я — не справжній геній. Що я просто вдаю успіх. І ось я стою перед вами — без кар’єри, без сім’ї, з перспективою в’язниці. І я вперше в житті відчуваю, що я — на своєму місці.

Міністр довго мовчав, гортаючи сторінки.

— Олена Вікторівна... вона завжди була занадто амбітною. Навіть для нашої системи.

— Вона була ідеальною, — виправив його Віктор. — А ідеальність — це завжди форма брехні.

— Чому ви прийшли до мене, а не в поліцію? — міністр підняв очі.

— Бо ви теж самозванець, — прямо сказав Віктор. — Ви граєте роль втомленого бюрократа, який нічого не помічає. Але я бачив ваші очі, коли ви читали мій перший звіт. Ви знали, що там щось не так. Ви чекали, поки хтось принесе вам докази, щоб не забруднити власні руки.

Заступник міністра відкинувся на спинку крісла. На його обличчі промайнула тінь поваги.

— Ви занадто спостережливі для людини, яка зібралася до в’язниці.

— Я ревізор, — Віктор поправив краватку. — Моя робота — бачити аномалії.

— Ідіть додому, Вікторе, — сказав міністр, закриваючи папку. — Ці папери залишаться у мене. Якщо завтра Сергій Петрович не подасть у відставку «за станом здоров’я», а ваша мати не виїде з країни... тоді ми повернемося до розмови про ваше ув’язнення.

— А гроші? — запитав Віктор.

— Гроші повернуться. Я простежу. Це буде наш з вами маленький «неідеальний» секрет.

Віктор вийшов із міністерства. На сходах він зупинився і глибоко вдихнув. Повітря було сповнене вихлопних газів і міського шуму, але воно було найсолодшим у його житті.

Він дістав телефон і написав Ліці:

«Я розповів про все. Я більше не самозванець. Я просто невдаха. Де ти?»

Через хвилину прийшла відповідь:

«Невдахи п’ють каву в "Тіні". Чекаю».

Розділ 19. Металевий присмак істини

До кав'ярні Віктор не дійшов. Коли він знов прийшов до тями - перед ним була темрява підвалу. По обличчю стікало щось гаряче, а у горлі був присмак металу.

Темрява не була абсолютною. Вона була густою, як нафта, і пахла вогкістю, старою резиною та бетоном. Віктор спробував поворухнутися, але кожна клітина тіла вибухнула протестом. Руки були заведені за спину і стягнуті пластиковими стяжками — вони врізалися в зап’ястя, перекриваючи кровотік.