Частина 4. Термічна декомпозиція

Розділ 13. Мати

Олена Вікторівна не приїхала — вона з’явилася. Вона матеріалізувалася в квартирі Віктора о сьомій вечора, відчинивши двері власним ключем. Її присутність миттєво зробила простір тісним, а повітря — наелектризованим.

— Я чула неймовірні речі, Вікторе, — почала вона, навіть не знявши рукавичок. — Олександр Володимирович каже, що ти відхилив пропозицію щодо наглядової ради. Ба більше, ти взявся за якусь брудну паперову роботу у фонді, яку зазвичай роблять стажери. Поясни мені, що це за форма самогубства?

Віктор стояв біля вікна. Він не обернувся.

— Це не самогубство, мамо. Це реставрація.

— Реставрація чого? Твоїх дитячих комплексів? — вона підійшла ближче, і він відчув запах її дорогих парфумів, які завжди асоціювалися у нього з екзаменами та контролем. — Я поклала життя на те, щоб витягнути тебе з тієї ями, в якій залишився твій батько. Я створила бренд. «Віктор Ігорович» — це ім’я, яке відкриває двері Кабінету Міністрів. А ти зараз перетворюєш його на посміховисько.

— Цей бренд — пуста обгортка, — Віктор нарешті повернувся. — Ти створила машину, яка ніколи не помиляється, але забула, що всередині має бути людина. Я припустився помилки, мамо. Справжньої, величезної помилки. І замість того, щоб її приховати, як ти вчила, я вирішив її виправити.

Олена Вікторівна розсміялася — сухо й коротко.

— Помилки не виправляють, Вікторе. Їх анігілюють. Їх перекривають іншими успіхами, поки про них не забудуть. Ти зараз виглядаєш як слабак. Ти пахнеш поразкою.

— Значить, це мій запах, — спокійно відповів він. — І мені в ньому комфортніше, ніж у твоїй стерильності. Якщо мій успіх був єдиною ниткою, що нас зв’язувала, то, мабуть, нам час її перерізати.

Вона мовчала довгу хвилину, дивлячись на нього так, ніби він був зіпсованим товаром, який не підлягає поверненню.

— Ти пошкодуєш, — тихо сказала вона. — Коли ти прокинешся в багнюці, не дзвони мені. Я не колекціоную невдах.

Двері за нею зачинилися з таким звуком, ніби впала гільйотина. Віктор чекав, що йому стане боляче, але відчув лише... тишу. Першу справжню тишу в своєму житті.

Розділ 14. Кольоротерапія: Ліка

Він прийшов до Ліки з пляшкою вина — не дорогого, а першого ліпшого з супермаркету. Йому хотілося бути звичайним.

Майстерня зустріла його гучною музикою і запахом розчинника. Ліка працювала над новою серією — це були полотна, де крізь шари темної фарби пробивалося золото.

— Мати пішла? — запитала вона, перекрикуючи гітарне соло.

— Назавжди, здається.

— Вітаю, — вона вимкнула музику. — Тепер ти офіційно сирота власного перфекціонізму. Це звільняє, правда?

Вона дала йому пензель.

— Малюй.

— Я не вмію, Ліко. Я вже казав.

— Ти не вмієш створювати мистецтво. Але ти вмієш залишати сліди. Це все, що мені потрібно. Уяви, що це полотно — твій ідеальний звіт. А фарба — це твоя помилка. Зроби її видимою.

Віктор взяв густу чорну фарбу і хлюпнув її на білу поверхню. Потім ще. Він почав розмазувати її руками, відчуваючи холодний слиз на шкірі. Це було огидно і водночас неймовірно приємно. Він нищив білизну, нищив порядок.

Ліка спостерігала за ним, прихилившись до одвірка.

— Знаєш, Вікторе, ти зараз виглядаєш справжнім. Без цього твого виразу обличчя «я зараз розрахую інфляцію всього світу».

— Мені страшно, Ліко. Розслідування у фонді... там серйозні люди. Гроші вже виведені через офшори на Кіпрі. Якщо я знайду кінці, вони не будуть просто розмовляти.

Вона підійшла до нього ззаду і поклала голову йому на плече.

— Тобі страшно, бо тобі тепер є що втрачати. Не посаду, а себе. Це правильний страх.

Він обернувся, і їхні очі зустрілися. Вона була вся в плямах, розпатлана, дика. Він був забруднений чорним до ліктів. У цьому хаосі вони здавалися єдиними живими істотами в місті пластмасових манекенів.

Розділ 15. Цифровий детектив: Полювання

Наступні два тижні Віктор перетворився на привида. Він не з’являвся в кабінеті, працюючи з орендованого коворкінгу. Йому потрібно було знайти ланцюжок.

Він занурився в транзакції за останні три роки. Триста мільйонів не випарувалися в один день. Це була повільна ерозія. Хтось налаштував систему так, щоб вона автоматично округлювала суми при конвертації валют — те саме «непомітне» шахрайство, яке він сам ледь не легалізував своїм нулем.

— Ти дивишся не туди, — прошепотів він сам собі о другій годині ночі.

Він почав шукати не цифри, а імена. Хто мав доступ до ядра системи? Хто міг змінити алгоритм без аудиторського сліду?

Його пошуки вивели його на «Агріс-Консалт» — фірму, яка належала... Сергію Петровичу через трьох підставних осіб.

Віктор відчув, як усередині все заціпеніло. Угода з Сергієм Петровичем була пасткою. Голова фонду не просто дозволив йому розслідувати, він дав йому можливість загнати самого себе в кут.