Частина 3. Гуркіт Тиші

Розділ 9.

Кабінет заступника міністра був витриманий у стилі сталінського ампіру: високі стелі, важкі дубові панелі й тиша, яка здавалася густішою за воду. Віктор сидів у м’якому кріслі, тримаючи на колінах тонку папку. Він відчував кожен грам цієї паперу, наче він був відлитий зі свинцю.

— Отже, Вікторе Ігоровичу, — заступник міністра, чоловік із обличчям втомленого мопса, переглядав резюме аудиту. — Ви стверджуєте, що фонд «Майбутнє» чистий. Це смілива заява, враховуючи галас у пресі.

Віктор відкрив рот, щоб відповісти заздалегідь підготовленою фразою про «прозорість активів», але раптом у його вухах вибухнув звук.

Тік. Так. Тік. Так.

Це було гучне, металеве цокання старого годинника. Звук був настільки реальним, що Віктор мимоволі озирнувся на стіну. Але там був лише безшумний електронний календар.

— Вікторе? — міністр підняв брову. — З вами все гаразд?

Тік. Так.

Звук прискорювався. Це був ритм годинникової майстерні його батька. Кожна секунда била Віктора по потилиці. Він бачив, як ворушаться губи міністра, але чув лише це механічне нагадування про час, який він щойно вкрав у самого себе.

— Так, — нарешті вичавив він. Його голос звучав як через шар вати. — Звіт підтверджує... відсутність системних порушень.

Він говорив, а перед очима плавала цифра $1.005$. Вона випалювала йому сітківку. Він відчував себе так, ніби він стоїть на сцені театру, де всі глядачі знають, що він забув слова, але ввічливо мовчать, чекаючи на його остаточну ганьбу.

Вийшовши з міністерства, Віктор не пам’ятав, як дійшов до машини. Його нудило від запаху власного парфуму.

Розділ 10. Вечір паперових стін

Вдома Віктор не вмикав світло. Він сидів на підлозі у вітальні, притулившись спиною до панорамного вікна. Під ним розстилалося місто — мільйони вогнів, мільйони людей, які жили своїми неідеальними життями.

Він відкрив пляшку віскі. Перший ковток обпік горло, але не приніс полегшення. Холод у шлунку був сильнішим за алкоголь.

Він дістав той самий альбом для ескізів, який купив учора. Чистий лист паперу здавався йому глузливою посмішкою.

«Намалюй щось», — прошепотів внутрішній голос. — «Намалюй свою брехню».

Віктор схопив олівець і з силою провів лінію. Вона була занадто рівною. Він провів другу. Третю. Він намагався створити хаос, але його рука, тренована десятиліттями дисципліни, продовжувала малювати ідеальну геометричну сітку.

— Навіть збожеволіти нормально не можу, — вигукнув він і жбурнув олівець у стіну.

Він зрозумів, що його квартира — це не дім. Це декорація. А він — реквізит. Якщо він залишиться тут ще на одну ніч, він просто зникне, розчиниться в цьому дорогому мінімалізмі. Йому потрібен був хтось, хто не боїться бруду під нігтями.

Розділ 11. Пошуки антидоту

Кав’ярня «Тінь» була зачинена, але Віктор знав, де шукати. Ліка згадувала про свою майстерню на старому заводі.

Він знайшов цей район — занедбані цегляні будівлі, розбиті ліхтарі, графіті на стінах. Місце, де його костюм виглядав як іронічний жарт. Він піднявся на третій поверх по іржавих сходах, орієнтуючись на запах олійної фарби та приглушену музику.

Двері були напіввідчинені. Ліка стояла спиною до нього, боса, у величезній сорочці, заляпаній червоним. Вона працювала над величезним полотном, розмазуючи фарбу просто долонями.

— Ти прийшов здатися? — запитала вона, не обертаючись.

Віктор завмер.

— Як ти дізналася?

— Твої кроки. Ти йдеш так, ніби кожен сантиметр підлоги перевіряєш на міцність. Заходь, хром. Пити нічого, крім дешевого вина з паперових стаканів.

Віктор пройшов усередину. Тут панував повний, абсолютний безлад. І вперше за багато років йому не захотілося нічого виправляти.

— Ліко, я зробив те, чого не мав робити, — почав він, і слова потекли самі собою. — Я припустився помилки. А потім я її сховав. Я зламав систему, щоб врятувати свій «бездоганний» вигляд.

Він розповів їй усе: про нуль, про підміну файлу, про міністра, про годинник батька у вухах. Ліка слухала, продовжуючи малювати. Коли він закінчив, вона нарешті обернулася. Її обличчя було серйозним.

— Ти зараз чекаєш, що я скажу, що це нормально? — запитала вона.

— Не знаю.

— Це не нормально, Вікторе. Ти вчинив як боягуз. Але знаєш, у чому різниця між тобою і справжнім шахраєм? Шахрай зараз би святкував. А ти прийшов у напівзруйновану майстерню посипати голову попелом. Значить, ти ще живий.

Вона підійшла до нього і витерла забрудненою фарбою рукою його щоку.

— Йди і виправи це. Не в комп’ютері. В реальності.

Розділ 12. Умова ревізора

Наступного ранку Віктор без попередження увійшов у кабінет Сергія Петровича. Голова фонду саме пив каву, задоволено переглядаючи ранкові газети.