Початок нового життя.

                                                                               1

 Телефон дзвонив так нав’язливо, а я все танцювала у вісні. Чомусь під ранок мені наснилась вечірка, яку я влаштувала вдома у брата. Були подруги і мій колишній, з яким я зустрічалась ще в школі…

От хто може дзвонити в таку ранню пору? Твоя подруга. Вагітна подруга. Вагітна подруга, у якої скоро весілля.

-Так- сонним голосом відповіла я.

-Спиш, сонько!? Нумо вже, збирайся, через годину ми зустрічаємось!

-Каріна, наскільки я знаю, вагітні люблять довго спати. Чого тебе не чиста підняла?

-В мене такі новини! Ти б з ліжка зараз впала, якби дізналася! Але ні, я буду тримати інтригу. Так що чекаю в нашому кафе. І одягайся тепліше, на вулиці стільки снігу…

Насилу змусивши себе піднятись, я підійшла до вікна, щоб побачити, що ж сьогодні нам приготувала матінка природа. Вночі був такий снігопад, що вуличних ліхтарів не було видно. Засніжене місто прекрасне. І воно, ніколи, не спить. Особливо рано вранці.

На годиннику було, майже, восьма. Початок лютого. А я бігла в кафе, на зустріч з подругами, щоб обсудити деталі весілля, і звичайно ж свіжі плітки та новини, які підготувала нам наша подружка.    

За ці сім місяців, у всіх нас відбулись зміни. В особистому житті, в роботі, і взагалі…

Тарас познайомився з дівчиною. Довгонога білявка , яка була моделлю на його фотосесії , підкорила мого брата з першого погляду. Дівчина, як виявилось, старше за Тараса. Але, наче його це хвилює? Пару походів в кіно, кафе, і ось, Новий рік вони зустрічають разом. Тільки разом.

Ми познайомились першого січня. Мені, Аня, так звуть дівчинку, сподобалась. Спокійна, урівноважена. Наші, з татком, жарти розуміє. А головне, що Тарас щасливий!

Анжела з Іваном досі були в Польщі. Засумувавши за подругою, ми, з Оленою і Максом, який одних нас не відпустив, з’їздили до них у гості, як раз на Різдво. Вражень хватило на довго. Наші чоловіки, швидко, знайшли спільну мову. А ми, з дівчатами, в першу ніч розмовляли до ранку.

Потім, була прогулянка містом. Різдвяна вечірка, разом з колегами Івана. Та як би не було гарно, на чужині, про те рідного дому ніщо не замінить. Тому, за пару днів до Нового року, ми повернулись  назад. В рідний Київ. Який зустрів нас снігопадом.

Олена офіційно розлучилась. Нажаль, з колегою , дорослим чоловіком із сивою бородою, в неї теж не склалось. На роботі вона отримала підвищення. Її поважають, навіть трохи бояться. Через великі навантаження Оленка схудла, чому не скінчено рада. А ще, зробила нову зачіску, яка їй дуже личить.

-Навіщо мені чоловік, я багато чого можу сама, а уваги мені, і на службі, вистачає. – Якось сказала мені подруга. І знаєте, дивлячись як вона змінилась, я їй вірю.

Кіра познайомилась з хлопцем. Він ледь не наїхав на неї, на світлофорі. Крику було на всю вулицю! Щоб, якось вибачитись перед Кірою, Остап, а саме так звали молодика, запросив нашу подругу на каву. Не знаю, яким способом він вибачався, але подруга не тільки пробачила, а ще й пішла, з ним, на побачення, наступного дня.

У Маринки, теж, з’явився залицяльник. Молодий чоловік, трохи молодший за подругу, набрався сміливості,  і написав Маринці в соціальній мережі. Вони спілкувались, десь, тиждень, перед тим як зустрітись.

-Дівчата, він схожий на молодого Патріка Свейзі! – Перше, що ми почули від подруги, після побачення з Данилом. 

- А хіба він не помер молодим?

-Кіра, йому було п’ятдесят сім! - промовила Марина, невдоволено похитавши головою.

-Не такий вже і поважний вік! Еріка може підтвердити. Вона, в нас, полюбляє дорослих чоловіків.

-Яка різниця, в якому віці помер актор, якщо мій хлопець має з ним спільні риси? Чого ти починаєш бубніти, як мій дід, коли бабуся не наливає чарку самогону перед вечеряю!

-Ну ти знайшла з ким порівняти, мала!

-За-то вдало!

                                                                                   2

У батьків все було як завжди. Робота- дім- родина- друзі. Татусь розширив бізнес. А мама…

Мама, так і залишилась, сама. Історія з Андрієм її підкосила. Але, не зламала. Та вона не жаліється. Мама змогла викинути цього покидька з голови, і жити далі. А це головне. Тепер вони, з батьком, чекають онуків. Нагадуючи про це на кожному застіллі.

Ну, а у нас з Максом все склалось чудово. Порізно. Ми розійшлись…

А як все гарно починалось! Шикарні букети, нереальні сюрпризи. Макс присвячував мені кожну, вільну, хвилину. Ми годинами розмовляли, і не могли нарозмовлятись. Годинами цілувались, і не могли відірватись один від одного. І ніхто нам , в цей час, не був потрібен.

Та час минав. Один місяць, другий. І якщо для мене Макс був Королем, то в нього, до мене, було ставлення, скоріше, як до принцеси. Так, принцес люблять, їх пестять, виконують забаганки. Та їх не слухають, з їх думкою, не завжди, рахуються, а кожен їх крок контролюється.

Так було і у нас. Спочатку, я цього не помічала; потім мене це стало насторожувати, а потім, взагалі, почало дратувати. Я намагалась пояснити Максу, що мені треба, хоч іноді, побути на самоті, зустрітися з подругами, пройтись по магазинах. Макс, звісно, поступався, але не на довго.

В якийсь момент, його відношення до мене, почало нагадувати торт. Великий Київський торт. Солодко- так. Смачно- дуже! Про те, добре смакує, тільки, перший, великий шматок. Другий -доводиться їсти через силу. Після третього, може, взагалі, знудити.

 На роботі, теж, мене все дратувало. Одне й теж саме. З дня в день. З року в рік. І так, на протязі, семи років. Та мені хотілось, чогось, більшого. Чогось нового. Я, ніби, проживала життя іншої людини. Ніби виросла з цього, робочого, крісла, як зі старої спідниці, яку купувала ще в одинадцятому класі. А мені вже двадцять вісім! Коли ж як не зараз…