Глава 27. Маячня

- Тепер давай спробуємо з самого початку, - Баал, уже вкотре, масажував перенісся від втоми.

Цілу годину, можливо і більше, він намагався зібрати цілісну картину з того набору лайок і пафосних дифірамбів до своєї персони, які викривала мала дівчинка. Кожна відповідь на його запитання починалася з сотні неповторних слів та описів того, наскільки ж він тупий і недалекий. Другий акт мав у собі відлуння потрібної інформації, а потім, слідувала невиразна каша компліментів, розповідей минулого і те, який він таки тупий черв'як.

- Ти наслідна принцеса міфічних істот Міріда - пожиратель життя, - Баал знову намагався скласти до купи все те, що зміг розібрати зі словесного проносу співрозмовниці. - Верміліон, викрав тебе у твоєї родини і полонив у цьому місці, наклавши сотні стримуючих і поглинаючих рун на цю печеру. За допомогою них, твоя безмежна, за твоїми словами, сила, насичує другу частину печатки, приховуючи ліс та цитадель від зовнішнього світу, зануривши всі землі у нескінченну ніч.

- Дрібний тупий черв'як, нарешті, ти хоч щось зрозумів, - без утоми, продовжувала сипати образами, Міріда. – Ми великодушно ділимося з тобою таємницями всесвіту, ділимося нашою великою мудрістю; зійшли в милості говорити з тобою, а ти навіть цього не цінуєш, гнилий шматок м'яса.

- Так-так, чув уже, - байдуже кивав і махав рукою гравець, продовжуючи сипати інформацією яку зміг під черпнути з потоку дівочих слів. – Так само, той корінь на стіні, це основа тих рослин на поверхні, що викачують життя з кожного, хто потрапить до них, і ти харчуєшся утвореним з життів соком. Верміліон не хотів твоєї смерті через цілісність печаті, тому дозволив тобі діяти таким чином. Однак, цього «березового» соку достатньо лише для життя, і ти втратила практично всі свої сили. Правильно?

- Дурень твердолобий, - буркнула дівчинка.

- Вважатиму це за «так», - кивнув хлопець. – Наступний пункт – твій порятунок. Навіть якщо тебе визволити з цієї темниці, печать буде працювати, поки твої рослини не зжеруть все навколо, або щось не станеться із другою частиною печаті. Що за складнощі, маячня якась? Тоді навіщо існує той меч у дереві? Для чого існує можливість твого порятунку, якщо Верміліон не прагнув визволяти нефілімів. Навіть існування сценарних завдань, створює незрозумілий парадокс. Красунчик відіслав мене на пошуки  тебе, грубо кажучи, але твоє місце знаходження ніяк не впливає на його плани. Ще цей ритуал і обраний серед інших… маячна якась несусвітня! Довбана хрінь!

Найскладніша частина, так і залишалася для Баала загадкою, здебільшого через складність пояснень з боку пожирачки життя. Зате він зміг досить багато дізнатися про її расу, і саму Міріду.

Пожирачі життя були дуже нечисленною расою міфічних істот, що вели кочовий спосіб життя. Через свою природу, і як випливає з назви, вони харчувалися всім, у чому було життя. Весь свій час вони проводили в пошуках відповідного світу, і з невгамовним голодом і жагою знищували все, що представляло цінність.

Через подібний спосіб життя, багато богів творці, ненавиділи її расу, що монотонно і методично пожирали їх творіння. На жаль самих богів, тіла цих монстрів, були практично непорушними. Як і сказала Міріда «ми те, що ми їмо», по суті, кожен із представників її сім'ї був самим життям.

Були й ті, хто навпаки, захищав та підтримував дружні стосунки з пожирателями життя. Все через речовину, що формувалося після травлення.

«Золоте лайно», - хмикнув Баал, - «Хто міг би подумати, що й такі «чудеса» існують»[1].

Екскременти її раси не були схожі на звичні смердючі купи. Через особливості їжі, у їхніх тілах відбувалася неймовірна переробка, і на виході поставали чисті «Перлини буття».

Рідкісний і унікальний за своєю природою мінерал, що міг наділити негидливу людину силою. У випадку гравців, подібні перлини сприяли приросту показників характеристики, до певного етапу розвитку.

Власне, багатогранність використання «Перлин буття» не зупинялася на вживанні в їжу. Ремісники могли за допомогою них удосконалити зброю, одяг та обладунки; алхіміки виготовляли рідкісні зілля та ліки, а ще більш збочені умільці, готували з них наркотик.

Мати в друзях таку міфічну істоту було мрією багатьох, до того моменту, поки ця мрія не збувалася. Завжди собі на розумі, нахабні і невиховані, з невгамовним голодом, вони були головним болем для всього Пантеону.

Міріда розповідала, що в їхній історії трапився один унікальний випадок. Один з багатьох богів, збирався створити якусь ферму. Він взяв на себе зобов’язання завжди годувати їх і зробити їх життя найкомфортнішим і приємним, попросивши натомість можливість збирати їх лайно для власних потреб. 

Баалу дуже сподобалася подібна картина, але з одним удосконаленням. У своїх фантазіях, він уявляв величного бога, з пишною бородою і масивним торсом, що лякав істот лише своїм ім'ям, але був змушений колупатися в гною, з власної забаганки. Неперевершена доля, для одного із його раси. Гравцеві закортіло втілити подібну можливість у життя, змусивши десятки богів працювати на його майбутній фермі, наче рабів. Але це були мрії далекого майбутнього.

Затія неназваного бога, у розрахунках та припущеннях, виглядала як неймовірна можливість для розвитку та монополії. Але, він недооцінив апетити своєї «худоби». Чим більше їли пожирачі життя, тим більше вони хотіли. Через надлишок їжі і прекрасного життя, ніхто з них не впадав у природну сплячку, як це було в періоди міграції. Все закінчилося тим, що хитренький божок сам перетворився на гірку «Перлин буття», коли невгамовні родичі Міріди, не знайшли більше що поїсти.