Глава 26. Печать

Маленька кам'яна кімната, густо обвішана всілякими скляними колбами, в яких яскраво переливались унікальні за своєю природою – жуки, заповнилася тихою піснею.

Низенька дівчинка, зовсім молода на вигляд, безтурботно наспівувала завчені рядки веселої мелодії, бігаючи від банки до банку і струшуючи сплячих жуків, не дозволяючи їм занурити її житло в темряву.

Самі дивовижні улюбленці скляних темниць, були справжніми володарями печер і гротів, населяючи їх у всіх світах і освітлюючи темні закутки, немов зірки в безкрайніх просторах всесвіту. Не вибагливі і не хитромудрі, вони харчувалися рідкісними флуоресцентними грибами, які теж полюбляли темні оточення печер. За теорією, саме вони і змушували комах так яскраво освітлювати приховані від очей і сонця місця.

- Ми те, що ми їмо, - хихикнула дівчинка, насипаючи в одну із банок, жменьку подрібнених сухих грибів, які активно росли на невеличкій фермі біля однієї із стін.

- Їжте маленькі мої, - дівчинка знову взяла ноту знайомої мелодії та пустилася у побутових справах.

З дитячою завзятістю та ентузіазмом, вона мигтіла по невеликій кімнаті, без вікон і з одними, назавжди замкненими, дверима, немов це була не темниця, а рідний і милий будиночок.

У самому центрі цієї кам'яної обителі, низько звисав сталактит, з якого методично капали крихітні краплі води, наповнюючи невелике заглиблення в твердій породі. Зачерпнувши кам'яною чашею, з товстими стінками, чистої холодної води, дівчисько побігло в протилежній від дверей стіні, де під її основою, вився хитромудрий корінь.

Товщиною з її руку він йшов глибше в кам'яну породу, і проходив по всій стіні, немов виноград, вгризався в породу на стелі. Малятко знала, що його грубі й міцні гілки давно пробили собі шлях на поверхню і збирали поживну силу для неї.

В підтвердженні її знань, вона взяла лежачий поряд з коренем, кам'яний ніж, і зробила глибокий надріз на щільній корі, звідки відразу потік теплий сік з червоним відтінком, схожий на вино чи вишневий сік.

Підставивши маленькі долоні, і дочекавшись їхнього повного заповнення, вона із захопленням випила кожну краплю, і навіть злизала залишки з брудних долонь, не дозволяючи живильному напою зникнути задарма.

- Смачно, але мало, - хихикнула мала, підставивши кам'яну тару, під тонку цівку стікаючого соку.

Весь звивистий стовбур, або точніше корінь, був густо усіяний множинними «ранами», що встигли вкритися товстим шаром нової кори.

Знову заспівавши пісеньку, дівчинка, пританцьовуючи, маневрувала маленькою кімнатою, де крім згаданих «зручностей», був кам'яний стілець; вирізаний зі стіни стіл. І щось подібне до ліжка, створеного з того ж сірого непривітного каменю.

Єдине, що було створено не з навколишньої породи, були скляні колбочки різних хитромудрих форм, які служили притулком для жуків, і світильниками для мешканки цієї кімнати. Подарунок її тюремника, які стали болісним нагадуванням і знущанням для неї.  

- Гарний новий день, - у пориві збудженої радості, голосно промовила мала, і одразу вдарилася мізинцем об край кам'яного столу.

Різкий і нестерпний біль поширився по тілу, швидше, ніж блискавка прорізає небо. Її щасливе обличчя і яскравий погляд завмерли миттєво, і за кілька наступних секунд змінювалися спектром інших емоцій.

- Паскудний шматок божественного м'яса! – люто, зі зміненим голосом, гарчала малеча, тупаючи маленькими ніжками по каменю. - Що б ти в муках пекла гнив, Верміліон!

Від досади та гніву, маленька мешканка кімнати, почала трощити все, на що падав її погляд. Кам'яні миски літали в стіни і гуркотіли на землі. Єдиний стілець, став подібністю бити, і вона щосили молотими ним по землі, весь час, вигукуючи лайки і прокляття убік свого недруга.

Могло здатися, що вона без розбору руйнує все, до чого могла дотягнутися, але навіть під пеленою немислимого гніву, вона не дозволила собі, зачепити маленьких жучків та їхні скляні житла. Від її гніву врятувався також життєдайний корінь на стіні, і самотній сталактит на стелі.

- Ні-ні, так не піде, - насилу дихаючи, утримуючи в руці залишок однієї ніжки від стільця в руці, почала заспокоюватися мала. - Таким красивим дівчаткам, не належить так поводитися. Ми, зразок грації, спокою та величі. Нам належить тримати себе в руках.

Відкинувши убік залишки стільця, дівчинка без сил лягла на кам'яну пластину, що служила їй ліжком, і байдуже дивилася на стелю.

- Потрап ти нам тільки до рук, зубами кишки вигриземо, - дівчинка вишкірила два ряди загострених іклів, які не могли належати людині. - Поспимо і нові зробимо, - наостанок подивилася на зламані миски та стілець, перш ніж прикрити очі.

Ледве свідомість маленької почала занурюватися в сон, з боку монолітних дверей, пролунав оглушливий гул. Вся маленька кімната поринула у хвилі вібрації від вражаючої сили удару.

- Ні, дурниці, - відмахнулася від нової події за багато років, дівчинка, повернувшись на бік, і знову спробувала повернути себе в обійми Морфея.

Ще один, ще сильніший і більш оглушливий удар, остаточно переконав мешканку кам'яної кімнати, що насправді відбувається. Вона схопилася з ліжка, і уважно спостерігала за замкненими дверима, маленькими босими ніжками, відчуваючи вібрацію.