Музика, що перемогла смерть

ПІАНІСТ

Музика лунала під склепінням стелі, відбивалася від красивого оздоблення на стовпах, що підперли своїми боками стіни. Лилася мелодійним ручаєм над головами і торкалася кожної душі в залі.

Він підняв руки. Все стихло.

Декілька секунд ще відлунював, затихаючи, звук останнього акорду, наче хотів вирватися з цього залу на свободу.

Врешті, тишу розірвав водоспад оплесків, що посипався з вдячного глядацького залу!

Крики «браво», перебиваючи один одного, долітали і пестливо торкалися вух молодого музиканта, що вийшов на авансцену.

Зовсім парубок. На вигляд 25-27 років.

Він ніяково поклонився публіці й поспішив за куліси.

Та зал не хотів відпускати талановитого артиста.

Ще двічі виходив Захар на «біс», як то кажуть у культурних колах.

Та обидва рази він вже стояв біля інструмента.

Його друг. Його білий, як райська чистота, рояль, виблискував посеред сцени.

На нього падав промінь світла і, хлопцю здавалося, що Господня рука огортає білою пеленою центр сцени.

Захар часто бачив сни. В них завжди був присутній вірний друг рояль - його душа. З ним хлопець розмовляв, ділився усіма невдачами й досягненнями, обговорював, наче з живою істотою, всі життєві ситуації.

Концерт за концертом. Міста, обласні центри… Де була можливість і технічні умови вдовольняли організатора концертів, там і виступав Захар.

Він давно вже переріс аматорський рівень.

Повні зали, аншлаги з квитками на виступи Захара, фанатки, що шаленіли від молодого віртуоза, анітрохи не збивали його з головної цілі. Захар мріяв зіграти з найкращим оркестром світу – Берлінським філармонічним оркестром свою інтерпретацію пісні «Пливе кача…»!

Паралельно виступам, молодий талант відточував своє мистецтво на міжнародних конкурсах. Німими свідками неймовірної праці стояли в незліченій кількості кубки на полицях у квартирі Захара.

Зима завжди надихала артиста. По-перше: зал частіше пустував опісля 18.00, тому ніхто не заважав займатися до пізнього вечора. По-друге: він дуже любив зиму, особливо сніг, бо він був такий же білий і чистий, як його рояль.

Насолоджуючись особливим звучанням рояля сьогодні, Захар не хотів йти додому - все одно не засне, буде думати. Через 3 дні він летить у Мюнхен на серйозний конкурс! Виступ саме на цьому конкурсі відкриє йому шлях до мети.

Ніч, здавалося, була нескінченною.

Тільки під ранок втома таки взяла своє і довгоочікуваний сон вгамував емоційні хвилювання хлопця.

Він відкрив очі.

Котра година? Що за світло?

Годинник на тумбочці показував близько п'ятої ранку.

Раптово голосний вибух пролунав за вікном.

Захар схопився і за мить опинився біля вікна.

Вибуховою хвилею його відкинуло на центр кімнати і розбитим склом засипало з голови до ніг!

Враз шалений біль пронизав все його передпліччя. Боліла рука.

Поглядом скосився вниз і зрозумів причину болю. Рука була вся посічена уламками скла.

Кров цебеніла і капала на долівку.

Що коїться?

Що це?

Крізь розбиті вікна у кімнату увірвався холодний лютневий вітер.

Захар швидко підвівся і хотів зробити крок, коли пролунав другий вибух.

Хлопець впав на підлогу.

Скільки лежав – не пам'ятав. Та за ці миті згадав про те, на що не звертав жодної уваги до сьогоднішнього дня.

Всі поговорювали, натякали, а дехто і прямо говорив про майбутній напад Росії на Україну. Але це було не для нього. В помислах він вже був у Мюнхені. Та й не вірив Захар в таку маячню!

Лікарня, що у центрі Києва, була переповнена сполоханими людьми. Звичайні люди, та Захару вони здалися чужими.

Він побачив їхні очі.

В них було стільки жаху, муки й нерозуміння…

Разом з тим… стільки болю…

І це ті щирі обличчя людей, що приходили на його концерти?!

Дійсно. Ті ж самі… Але вже інші…

Сидячи у черзі до приймальної, Захар наслухався подій останніх годин.

- Які тендітні руки, ви що, піаніст? – з усмішкою спитала медична сестра.

- Так, піаніст, - відповів Захар, - Скажіть, ці рани серйозні?

- Не такі вони й страшні, але, звісно, шрами залишаться! Не бійся, перебинтуємо тебе і все буде гаразд! Ще на своїм весіллі вальс Мендельсона заграєш!

Медсестрички розсміялися.

Сміявся і командир взводу.

- Ти хоча б автомат тримав в руках?

- Так, тримав!

- Та бачив я, що служив. І характеристику твою бачив… Пишуть, що гарним солдатом був, потім заступником командира взводу. Пропонували залишитися в армії. Чому не лишився?

- Та я просто… піаніст.

Командир знову зайшовся сміхом.

У кімнаті, здавалося, затремтіли стіни й задзеленчало скло у вікнах від того щирого і голосного сміху.

- Піаніст, ха-ха-ха, - розливалося вже по коридору будівлі, куди після призову привезли Захара.

- Та я дійсно піаніст! – вже з образою надув губи молодик.

- Так це ти, як «Маестро» у фільмі нашого земляка, Леоніда Бикова? На гітарі граєш?

- Та так, не професійно, декілька акордів знаю.

- Йди вже… піаніст, - з реготом показав рукою взводний в бік плацу військової частини.

Майже 5 місяців він на війні.

Рівно 158 днів вогню і крові, смертей і болю, 158 днів пекла!!!

І кінця цьому не видно.

Дивився вчора Арестовича… Так, два-три тижні переросли в 5 місяців. А ще скільки треба відвойовувати нашої землі? Скільки зачищати її від рашистських прибульців!!!

Парко. На дощ, напевно.

Він лежить у бліндажі, на дерев'яному настилі, дивиться в небо.

Ось хмарина попливла… така ж біла і чиста, як його рояль. Де він зараз? Захар вмить затремтів. Кулаки стиснув так, що побіліли кісточки на пальцях. А потім…

Закрив очі, вдихнув, підняв руки і мелодія в голові понесла його в далеке вже, здавалося, мирне минуле з такими щасливими мріями.