12.4.

— Ні! Стій! — лемент Ірвена не тільки налякав Шайлера, який примірявся, як надійніше схопитися, але й збив концентрацію Честейн.

На цю мить вони вже добряче змогли вилізти — там, унизу, скелястий майданчик здавався вже не більшим за стіл у їдальні інституту.

— Ах-шшш! — дівчина майже смертельно перелякалась, коли ледве не зірвалася зі скелі.

Шайлер, що якимось дивом зависнув на одній руці, іншою вхопив дівчину за руку та притримав.

Ірвен розпластався поміж невеличким виступами наче ящірка.

Усі троє завмерли, дослухаючись до шурхоту та стукоту камінчиків, що вони зрушили.

Декількох секунд ненадійної паузи вистачило Честейн, щоб опанувати себе. Вона знову смикнула за нитки сили, вітер притис її з товаришами до скелі.

— Ір! Трясця твоїй матері! Зовсім мізки разом з яйцями упустив? — прохрипів Шайлер. Секунди без страховки дались йому найважче. — Що за істерика?

— Шай, — схвильовано заторохтів хлопець, — не лізь туди. Омини!

— Що оминути?

— Нам всім треба повзти правіше… Або лівіше. Тільки не прямо, як зараз!

— Ти впевнений? — Шайлер серйозно подивився на друга.

— Так. Просто повір мені!

Міг і не перейматися, бо вони вже разів зо два мали змогу впевнитися, що його стихійно працюючий дар бачити ймовірні події може стати в пригоді. Навіть з повітряною страховкою їх шлях нагору був небезпечним кожної миті. Кожен рух вимагав уважності, обережності та неабиякої відваги. Ніхто б не зізнався, але всі вони намагалися зайвого разу не дивитись униз.

— Тоді давай ти поповзеш першим, а я буду поряд з Честейн. Більше не лякай її…

Ірвен обрав шлях праворуч — так йому було легше очолити маленький загін «відважних скелелазів».

— А що там? — поцікавилась Честейн, коли вони проповзали повз заборонене місце. Виглядало воно й цілком звичайним, та водночас дивним. В залежності від того, яким зором на нього дивитися.

— Не знаю, — пропихтів хлопець. — Але у нас жодного… Жодного!.. шансу минути це місце.

— Отакої…

Честейн ще раз уважно придивилася до небезпечної ділянки скелі.

Звичайна. Хіба що доволі велика тріщина у формі хреста привертає увагу. Та це коли просто дивитися.

А якщо за допомогою магічного зору…

Дівчина вже звикла, що простір навкруги сповнений різноколірного хаосу невідомих сил. Та це не торкалося того місця на скелі. Там взагалі нічого не було. Жодної ниточки. Наче дірка у магічному полотні світу. Кругла і доволі величенька, майже у людський зріст.

«Цікаво, — подумала Честейн. — Треба запам’ятати це місце».

Просто проповзти повз таку аномалію вона не могла. Тільки не дочка професора Ловлі! Саме від нього вона успадкувала впевненість, що вивченні чогось потребує старанності та всебічного дослідження. Тож рано чи пізно, ще не звісно як, але вона сюди повернеться.

Потроху, дюйм за дюймом, шлях нагору добігав кінця. І Честейн не могла цьому не радіти. Під кінець вона ледве могла тримати постійний магічний тиск. На щось інше сил в неї не лишилося. Що все — кінець, вони вже вдерлися на кляту скелю, вона навіть усвідомила не відразу…

— Оце тут плазуни, — зойкнула дракониця. Руда. Одна з гостей інституту. Дві інші були поряд.

Честейн, яка лежала на землі й важко дихала, підняла голову.

Дівчат-дракониць вони заскочили у доволі гострий момент. Їх пози свідчили, що до появи трійці відстаючих у засвоєнні ДТТД, красуні з’ясовували стосунки. І досить бурхливо. Озброєні вирощеними драконячими кігтями руки Гловліки драґ Сонгерт все ще тягнулися до пишної зачіски іншої гості.