11.5.

— Я-то тут до чого? — образившись, спитала Честейн у відповідь на докірливі погляди Шайлера та Ірвена. Нехай тільки скажуть, що це вона під покривом темноти притягла сюди цю дівчину.

— Це правда, — зітхнув блондин. — Змушений свідчити: нічого такого не робила. Лише вчилась. Але ж…

— Та навіть якщо вона сидить на попі рівно, то все одне руйнує налагоджене життя, — Ірвен ткнув у бік Честейн пальцем. — Дівчинка-біда!

— Не сперечатимусь. Але ж Гловліка драґ Сонгерт!.. Це найгірше, що могло трапитися з усіма цими хлопцями! — Шайлер окинув зором закляклих драконів.

— Та ну… — Честейн не могла повірити, що молода родичка магістра Сонгерта здатна на щось страшніше, аніж безконечний щебет про погоду.

Судячи з кревності з драконом-викладачем та високої стрункої фігури, Гловліка — також з крилатого племені.

За декілька днів серед драконів Честейн звикла до їх гармонійної краси. Та приваблива зовнішність молодої дракониці вражала навіть на їх тлі. І, мабуть, не тільки її, бо спостерігати за присутніми у їдальні хлопцями з кожною хвилиною ставало цікавіше. Щось це все дочці професора сильно нагадувало…

Панночка Сонгерт поводилася невимушено, багато посміхалася і пускала з очей бісики. Але зверталася лише до родича, наче поряд нікого не було, а всі довколишні — чи то картинки, чи то експонати в музеї, про які вона розпитує без особливої цікавості. Ну… майже без цікавості. Грань, на якій балансувала дівчина, була такою тонкою, що від того аж дух перехоплювало.

Видатна особа!

Пишне каштанове волосся, світла шкіра з ледве помітним рум’янцем, золотаві очі та пухкі яскраво-рожеві губи. Гловліка наче випромінювала тендітну свіжість, чарівну трохи збентежену радість, та витончену, довершену красу.

«Чи є в неї хоч якісь вади?» — спіймала себе на думці Честейн. Мабуть, студенти інституту, як і вона, не помітили жодної, бо слідкували за красунею-драконицею мов зачаровані. Їх до неї вабило.

Але було і щось, від чого ніхто з хлопців познайомитися чи наблизитися не поспішав. І це «щось» — не магістр Сонгерт.

— Як у прислів’ї: і рука тягнеться, але хвіст дрижить, — у роздумах пробубоніла собі під ніс Честейн, та її почули.

— Яке прислів’я, ти про що? — спитав Шайлер.

— О, а в тебе і хвіст є? — зацікавився Ірвен. — То ти не людина?

Честейн йому нахабно і загадково, принаймні сподівалась на це, посміхнулась. Хай тепер гадає, якщо дурний і не знає практонських висловів. Вона, звісно, ті слова дещо переінакшила — у народі трохи по-іншому кажуть: «Собака не вовк — зуб хоче, але хвіст дрижить». Та й в імперії свої «вовки». І хвостаті. І крилаті. А ще — рукаті в людиноподібної іпостасі. Тож проти істини вона не згрішила.

І, взагалі, з цими драконами ще розібратися потрібно: що в них переважає — людське чи тваринне? Бо, на думку Честейн, зараз вони поводились саме як тварини поперед хижаком — красивим, але смертоносним. На поведінку розумних істот це анітрохи не скидалося.

Шайлер лише підтвердив її враження та думки:

— Ой, не заздрю я цім парубкам. Вони ж і п’ятами накивати з Рокбурну не можуть, — сказав він. А коли помітив погляд Честейн, навіть щось пояснив: — Гловліка — найхижа з мисливиць за женихами. Цей інститут наче бенкет для неї одної… А ось і головна страва!

Честейн повернулася, щоб побачити, про кого так висловився блондин.

У дверях на хвилинку застиг Гарт.

«І то правда, — подумала дівчина, — Всім стравам страва. Він же майже принц».

Чомусь про високе становище рудого куратора вона знала, та не звертала на це уваги. Лаялися вони наче сусіди-торговці на базарі. А сьогодні щось змінилось. Неначе Гарт тільки-но перевтілився у дракона і пихнув на неї вогнем, щоб і думки не мала до нього підходити. Людиська.

У залі їдальні мов маленький дзвоник пролунав вдоволений сміх молодої дракониці й похмурий погляд Гарта звернувся у його бік.

— Щось буде… — прошепотів Ірвен, бо в їдальні запанувала напружена тиша.

Честейн помітила, що попри деяке боягузтво і роль підлабузника, цей хлопець полюбляє повеселитися. За чужий рахунок. І це неабияк відвернуло її від товариша Шайлера. Набагато сильніше за його боягузтво.

— Дядечку, невже це Гартрайт драґ Нолайо? — тихо, але в неї вийшло доволі чутно, спитала магістра Гловліка. — Ти ж познайомиш нас?

— Авжеж, — негарно усміхнувшись, відповів Шайлер за викладача. — Добрий хід, батьки від радощів будуть літати вище хмар!

Гарт, мабуть, почув, бо кинув в бік блондина злий погляд і вирішив перестати стовбичити. Він рушив до столів з їжею.

Та ось по підлозі скреготнули ніжки стільця — магістр Сонгерт підвівся та допоміг племінниці.

Полювання розпочалось.