11.3.

Що б не зверталось до Честейн, воно було не людської природи попри голоси. Стан єдиний-нескінченна кількість щомиті змінювався, наче пульсував у незбагненному ритмі, від якого у звичайної людини не витримало власне серце. Та чи була тепер донька професора Ловлі звичайною?

Мабуть, ні.

— Ми чекали на тебе, — знов і знов повторювали голоси.

— Для чого чекали?

— Звільни нас! Звільни, звільни, звільни!..

— Але ж хто ви такі? Як і звідки звільнити?

— Не знаємо, ми не знаємо! Немає імен. Ми були завжди! — загалдикали та неабияк розхвилювалися голоси, миттю втративши стан єдності. Слухати їх стало дуже важко.

— То вас створили боги? — поквапилась ще щось з’ясувати Честейн.

— Ні! Ні! Ні! — ще більше загомоніли обурені голоси. — Ми були, коли їх не було! Це вони нас поневолили!

Дівчина геть розгубилася. Що за створіння такі, що існували до богів? Хіба такі часи існували?

— Звільни! Звільни нас! — завирували голоси, надовго втративши спокій і занурив розум дівчини у хаотичну звукову безодню.

О, чого ж їй коштувало випірнути з того крутежу зі звуку і барв! Та все одно Честейн і тут постаралася не втратити нагоди та ще щось розпитати.

Дізнатись, на жаль, вийшло не багато.

Хтось чи щось, що існувало навіть до богів, і мало власну волю, колись тими богами було зневолене. Але, на скільки Честейн з’ясувала, неволя не сильно дошкуляла. Поки щось не трапилось — щось, пов’язане з улюбленими дітьми богів, тобто драконами.

Саме згадку про цю трагічну подію і якесь роз’яснення природи поневолених голосів і треба було шукати в історії драконів Урвейну. Самі голоси не мали пояснень, бо не мали ні особистості як такої, не розумілись на людських поняттях, не вміли орієнтуватися у часі. Вони просто існували. А зараз їм щось заважало, що обмежувало їх волю і силу.

Ще Честейн вразила одна з подробиць: «Нас заперли!» — пхинькнув якийсь тоненький голос, але його почули. Тож ці слова варто було запам’ятати.

Дівчина із захопленням занурилась у книги, хоча і перебувала під пильним наглядом Шайлера Еколта, який їй явно не довіряв.

Хлопець постійно втручався, щоб звернути її увагу на тому, що підкреслювало його думки стосовно теми доповіді. Та Честейн не протестувала — брала та записувала. Звісно, щоб потім використати його судження для особистого аналізу теми.

«Зайчику ти мій, пухнастий», — подумала вона про хлопчину як про піддослідну тваринку. Світленький, гарненький, пухнастенький — он як кучері розпушилися та блищать! І вуха наструнчив — до кожного її руху прислухається. Хіба що травичку не пережовує, та й самі вуха витягнути вгору…

Шайлер менталістом не був, але щось таке вловив… Про травичку — так точно!

— Закінчуємо, — наказав він. — Вечеряти час. Продовжимо завтра.

— Разом підемо? — не без задньої думки спитала дівчина самозваного «ватажка людисьок».

Як вона і гадала, з’являтись поряд із нею у їдальні баронський син бажання не мав. Може ще й картав себе, що одного разу це таки сталось?

Наодинці Честейн повечеряла з користю — якраз встигла багато що обміркувати і розробити план. Тим паче, що Шайлер не заспокоївся і все здалеку за нею наглядав. Вона декілька разів ловила на собі його погляд.

І чого це блондина охопила нетерплячка? Ніякий з нього змовник, м’яко кажучи.

Щоб не турбувати нервового спільника, Честейн після їдальні вирішила піти до гуртожитку, а вже потім, коли зовсім звечоріє, повернутися до бібліотеки. Залишені там книги вабили розгадкою таємниці. Та і просто цікаво було. Ну… і кортіло перемоги з доповіддю.

Втерти носа імперіям: і крилатим, і безкрилим! Хай знають, що дівчина лише силою розуму здатна перемогти!

Такі думки значно укріпили наснагу Честейн, як і смачна вечеря тіло. Але треба було подумати й про ніч, яку вона планувала провести за книжками, тож до торби відправилися загорнуті у серветку бутерброди. Хоча, як з’ясувалося пізніше, вона могла і не ховатися від настороженого погляду Шайлера. Без їжі б не лишилася!

У листі капітана Мороса про це йшла окрема мова:

«Жінка моя тобі гостинців наготувала. Насилу упакували! Та ти не економ — їж більше. Скоро ще пришлемо. Такої смакоти у драконів точно немає, морським богом клянуся!

А може тобі чогось особливого кортить — так ми з хлопцями залюбки. Ти нам тільки пиши. І кок теж переймається, як там тебе годують. І чи не зобижають?

Якщо треба — ми й до рогу Рокбурна дістанемось!»

— Дякую! — прошепотіла Честейн, притиснув листа до грудей. На очах в неї знов бриніли сльози.

І чого б усім імперіям не бути такими ж людяними, як екіпаж «Сумної каракатиці»?

У надісланих коробках були не тільки гостинці. Моряки старанно зібрали речи, якими Честейн користувалася на шлюпі, а також свої їй дарунки, і все це відправили при першій же нагоді. Навіть трохи грошей поклали. Їх дівчина знайшла у невеличкому капшуку з морською вишивкою.