10.6.

«А що наступного разу? Чого від тебе чекати?» — подумала Честейн.

Цікавий він, Шайлер Еколт. Геть не схожий на батька — той не такий милолиций. Барон зовсім непоказний, неначе сама природа попіклувалась, щоб голова служби безпеки ліпшим чином підходив до діла, яким займається. Мабуть, для таких, як він, важливо бути непримітними. А от синок у нього напричуд гарненький — риси обличчя округлі, губи пухкі — таки й дівчині б личили. Волосся густе, золотаве, в’ється красивими великими кучерями. Посеред усієї цієї розкоші хіба що темно-сірі очі вирізняються холодом. Погляд у хлопця — бр-р-р! Цей погляд він точно від батька успадкував.

Дівчина пригадала, як Шайлер тягнув її від Гарта, який лаявся мов йому хвоста підсмажили. Здається, тоді хлопець це зробив також не з благородства. За чесне ім’я людства дбав. А зараз про справедливість турбується…

Ірвен Крафт… Честейн перевела погляд на нього. Ось хто на тлі поголовно гарних драконів і не менш привабливого товариша виглядав запорошеним подорожником посеред клумби з різнобарвними жовтцями. Надміру худий, середнього зросту, навіть трохи сутулий. Риси обличчя доволі дрібні, а гострий ніс зовсім псував враження. Навіть колір волосся не до пуття — темне-русяве. Та ще й характер у хлопця… мабуть, ніякий, якщо хвостом за баронським сином тягається. Та й то, як хлопець вчора відмовлявся до пана Тронка виходити, склало про нього зовсім негарне враження. То чи буде з нього якась користь?

— І що ви пропонуєте? — врешті решт спитала Честейн. Відмовлятися вона не поспішала.

— Шай сам ту доповідь напише! Він, знаєш, яки-и-ии… — бадьора пропозиція Ірвена зав’яла до того, як розквітли комплементи його любому товаришу.

— Що?! — не змовляючись, на один голос обурено спитали Честейн і Шайлер.

— Ну-у… — В Ірвена навіть вистачило совісті стати червоним, як мак. — Так же буде простіше… усім… Та й він — з діамантовою відзнакою завершив перший курс. З його доповіддю ти не зганьбишся.

Не пам’ятаючи себе від люті, Честейн підскочила, наче дракон їй під зад вогнем дмухнув:

— Та знаєте що? Йдіть ви обидва… равликам кістки рахувати!

Кинувши обідати, дівчина прожогом вибігла з їдальні. Але й тутечки їй не поталанило:

— Стривай! — На шляху став Рудий. — Я тебе скрізь шукаю. Домовився про захищену залу для практики.

Честейн на таку привабливу пропозицію лише зубами скреготнула, та вирвати руку з драконячої хватки не змогла — Гарт її надійно прихопив та потягнув у бік навчальних приміщень.

— У нас усього півгодини є, ти чого пручаєшся?

«А ти чого такий добресенький, мов до рани прикладай?!» — хотіла огризнутися дівчина, але промовчала. Сама ж вирішила навчатися чарів. Та й людей вона зараз просто ненавиділа.  Гарт, на його щастя, людиною лише виглядав.

У залах для магічних практик бувати їй ще не доводилося.  Дещо заспокоївшись, Честейн з цікавістю огледіла доволі невеличке (за мірками драконів, зрозуміло) приміщення без вікон. Воно було першим, окрім Агатової кімнати, облицьоване темним брунатним каменем. Темна підлога, темні стіни й — саме так, темна стеля. А ще дивні відчуття чогось… неприродного.

Гарт помітив, як Честейн смикнула плечима.

— Тобто магію ти відчуваєш, — сказав хлопець, — уже легше буде щось тобі пояснити.

— Яку магію?

— У цьому випадку — магію перетворення простору. Ця зала насправді не більша за комірчину для швабр та щіток. Особливі чари додають простір у залежності від того, скільки осіб збираються тут займатися. Було б нас троє-четверо, зал став би у півтора-два рази більшим. Подивись на поріг. Бачиш там викладений узір? Саме він відповідає за це. А той, що в’ється по стінах, нейтралізує чари, що виходять за певні межі.

Придивившись як слід, Честейн розгледіла ледве помітні візерунки, бо їх виклали з каменю, що був дуже схожий за кольором з основною масою. Щось подібне вона вже бачила. Схоже, в імперії така мода чи традиція: приховувати чари на видноті.

— Сідай сюди, — Гарт вказав на підлогу, де можна було побачити круг, викладений трохи темнішим каменем. — Так, прямо на підлогу. І заплющуй очі.

Хлопцю легко було казати — він не носив сукню з довгою спідницею. Сісти у такій, щоб не виглядати незграбним опудалом, ще треба було примудритися.

— Кажи, що відчуваєш? — спитав Гарт, коли Честейн виконала всі його настанови.

О, чого дівчина тільки не відчувала! А ще більше бачила. Щось підстьобнуло її магічні здібності. Тож навіть із заплющеними очима вона бачила різнобарвні багатошарові візерунки заклять навкруги. А Гарт виглядав ще дивнішим — як жива хмара з кольорових ниток, серед яких переважав загрозливий полум’яно-червоний. Та казати про таке було не можна.

— Темно та трохи моторошно.

— Нічого. Ти звикнеш. Зараз я навчу тебе концентруватись на магічному потоці у тілі. Починай дихати на рахунок: один, два, три, чотири — вдих; один, два, три, чотири — видих…

Нічому окрім такого дихання та зосередженні на відчутті теплої кулі у грудях Гарт не встиг її навчити. На заваді стали обмаль часу і сама Честейн, яка вирішила допитатись, чого це куратор раптом вирішив з нею возитися. Зрозуміло, що про заняття було забуто за мить, а самі вони посварилися. Дівчині навіть здалося, що Рудий трохи не перевтілився, так його зачепили її слова: