9.4.

Так що з ключем? Він таким був раніше, але вона того не помічала, або… з ним щось сталося віднедавна?..

Честейн без вагань вискочила з кімнати та понеслася до сходів, по яких неквапливо спускався той, хто міг допомогти відповіддю.

— Пане Тронк! Пане Тронк!

Старий дракон завмер на сходах та підняв голову:

— Що тобі, дзиґа?

— Пане Тронк, а ключ від кімнати — він звичайний, чи зачарований?

— Ну, майже звичайний. Хоча ні. Сам ключ звичайний. А ось замок якраз зачарований. Тож можеш не побоюватись — ніхто до твоїх скарбів без тебе не дістанеться, — дракон посміхнувся. Мабуть, думка про скарби його потішила.

— А чого так? — спитала дівчина, яку дуже зацікавила така система: зачарований замок, який відпирається звичайним ключем.

— Ключа можна і поцупити. А ось ключ та твою живу кров разом — ні. Ключ лише провідник між тобою і замком.

— Мою кров?

Пан Тронк закотив очі:

— Ох, дівчинко! Все забуваю, що ти про звичайні чарівні речі і не знаєш толком. Коли ти перший раз двері відпирала то своєю кров’ю із замком і поділилася. Тож і відімкнути його тепер можеш лише ти або я.

— Ааа… а як же тоді Гарт без нас до моєї кімнати потрапив? — Честейн пригадала, як Рудий піджидав її на ліжку.

— Ось це як раз питання! — Пан Тронк здійняв палець та ще й погрозив їм немов Гарт був зараз тут і міг це бачити. — Але, гадаю, він щось підклав, щоб двері остаточно не зачинилися. Бо якщо власники ключа з кімнати виходять, замок запирається чарами. Потім його без ключа не відімкнути. Той навіжений Нолайо напевно щось підклав. Та більше я такої помилки не припущуся.

— Дякую, пан Тронк. Гарного вечора!

Честейн понеслась назад до кімнати — двері-то вона кинула відчиненими! Та не добігши наверх, повернулася.

— Пан Тронк!

— Що знову? — дракон аж здригнувся від несподіванки.

— А якщо я чи ви в кімнаті, ключ у замку, але той не зачинений?

— Тоді будь-хто зможе увійти до тебе.

— Дякую-у-у! — Честейн знов понеслася до кімнати.

Ох і люблять її загадки! Навіть у власній кімнаті, не сходячи з місця, себе пригоду знайде.

То що ж їй з тим ключем робити? Торкатися його бажання не виникало. Інтуїція прямо волала не робити цього.

Тож Честейн, не гаючи часу, підперла двері стільцем: поки ще вона подумає, хто і навіщо той ключ зачарував, а ось тому, хто це зробив, гучний сюрприз буде. Звісно, якщо він мав на меті потрапити до кімнати без запрошення.

Замислитися було над чим…

Зі слів пана Тронка, дракони магію не бачать, а ось вона… Честейн пригадала, коли це сталося з нею вперше…

Точно, в особняку герцога в Драґваті. У підземеллі, коли пані Мегера переміщувала її до інституту.

«Оце так-так! — подумала Честейн. — Виходить, я вже тоді була здатна на це. До випробування Агатовою кімнатою. Тож герцог нічого не вигадував — він напевне знав, що я чаклунка».

Та це бачення магії не схоже на універсальну магію. І здатність підкорювати повітря — його можна вважати за другий особистий дар, активований вже Агатовою кімнатою?

Питання, питання… Навкруги одні лише питання. І нікого, хто міг би пояснити, що до чого…

До Честейн прийшла цікава ідея. Вона взяла зі стола зошит і олівець та пішла до дверей. Вірніше, до ключа, що так само ледве сяяв невідомими чарами.

Якщо вона може ті чари бачити, то чому би їх не замалювати? А може вона навіть зможе їх при нагоді відтворити чи ще якось використати? Лишень би розібратися, для чого вони призначені!

На одному малюнку сплетіння прозорих ниток зобразити не вдалося, знадобилося два, бо сам вузол чарів складався з двох шарів, що вже спліталися між собою.

Дівчина загляділася на малюнки, та раптом у двері тихо постукали.

— Хто там? — спитала вона трохи тремтячим голосом. Нічиїх кроків чутно не було, а зазвичай вони доносилися з коридору.

— Це Гарт, — відповів з-за дверей знайомий голос.

Двері штовхнули й стілець, що на такий випадок стояв під ними, трохи посунувся, а потім і впав. З гуркотом. Як і було заплановано.

Честейн відстрибнула та схвильовано притисла зошита до грудей.

— Що це в дурбіса таке? — невдоволено зашипів Рудий, остаточно відчинивши двері. Він кинув погляд у коридор — чи ніхто не визирнув на шум — та зайшов до кімнати. Переміщався він зовсім беззвучно, мабуть, скористався якимись чарами, щоб не привертати увагу. І це наводило на роздуми…

— А ти чого… — «припхався» майже повисло у повітрі, — до мене… Щось трапилось? Герцог знову кличе до себе? — Честейн нахмурилася: бігти до ректора не було ніякого бажання. Раптом він вирішив її покарати за розтрощене вікно? Чи за знищену клумбу?

Та ні! Чого б тоді Рудий ледве не крався до її кімнати?

Хлопець тим часом причинив двері.