9.2.

Репетирували вони, чи що?

Честейн спочатку завмерла, а потім сама собі подумки дала стусана. Чого це вона? Це не їй потрібно переховуватись! Тому — спину рівно, стопи на землю, підборіддя уверх. Може зараз вона виглядає і не дуже, та все ж таки є дівчиною.

— Згоден. Беру її, — з тим же виразом обличчя, з яким скинув Честейн з верхівки Дівочої башти, промовив архімагістр.

Від тих слів дівчину неначе заново підкинуло у повітря. Пеленою гніву накрило всі розумні доводи й щодо користі навчання у драконячому інституті, і щодо драконів взагалі.

«Це він ще вагався, коли скинув мене з башти?» — було останньою розумною думкою Честейн.

— А я все гадала: і чого це ви мене униз скинули? Ось скільки летіла, стільки ж і гадала. А то ви були не впевнені чи бажаєте мене вчити, — уїдливо почала дівчина. Дарма ото герцог здійняв брів — зараз і його черга прийде… — Вражена, ваша світлість, вашою спокійною реакцією. Мабуть, це одна із найславніших традицій інституту — вбивати студента, якщо наставник не впевнений у чомусь! — Гарт переступив з ноги на ногу і тим притягнув до себе увагу. Тож дісталося і йому: — Кура-а-атор… — протягнула Честейн, у якій від образи стали тремтіти губи. — Якщо старші дракони себе таке дозволяють, то чому і молодшому не шпурнути ні на що не гідну… Людиську! Наче сміття! Та й далі поводитись як із непотрібним мотлохом! Поливай брудом, поки не сконає — такий у вас закон до людей? Тоді троє — це занадто мало, надовго не вистачить!

— Панночко Ловлі! — Ректор спробував вгамувати дівчину, та той від гніву вже і море було по коліна…

— Перепрошую, пане ректор! Хоча… і за що мені перед вами перепрошувати? Може за те, що досі ЖИВА?!! А ви вже й не сподівались, архімагістре? — Честейн, яка відчувала, що від люті її наче здіймає над землею, повернулася до лорда Рокбурна.

Нахмурений архімагістр нічого не відповів на свій захист. Словами. А ось руками…

Від змаху старого дракона до Честейн кинулись прозорі сіро-блакитні нитки невідомої сили. Вона такі вже бачила, тож зробила з ними то, що й раніше, — вхопилась за них та смикнула.

З’явившись нізвідки, шалений порив вітру легко, немов сухе листя, розкидав трьох драконів, зрив глибоко землю та завертів дівчину, що аж задихнулася від його навіженої скорості. Вона тільки й встигла помітити, що клумба від того пориву мов вибухнула, а важкий знак інституту злетів у повітря, тягнений силою вітру.

Вертіння лише набирало скорість. Від нього складені руки Честейн притисло до грудей, ніби вона молилася богам.

— Альтанто, зроби щось! — долетіло до неї крізь гул вітру. — Я не зможу впо… — Шум остаточно заглушив інші звуки.

Що їй робити, як звільнитись з обіймів повітря Честейн не знала. Розгублена, вона відчувала, що на місце гніву та образи приходить страх. Від нього стало паморочиться у голові.

«У цей раз хоча б не знудить», — несподівано пораділа вона. А потім…

Прийшла тьма. Якось відразу. Буцімто хтось накрив Честейн і бурхливий вітер величезним ковпаком. Мабуть, то вона остаточно втратила свідомість.

«ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА БАРОНА ЕКОЛТА». Такий заголовок впав у тільки-но розплющені очі Честейн.

Цього разу до тями вона прийшла не у лікарняній палаті, як вже майже звикла.

У її кімнаті у гуртожитку солодко пахнуло яблучним пирогом пана Тронка. Мабуть, і свіжі газети приніс він же. За вікном був ще день, але вже не такий погожий, як ще зранку. Важкі сірі хмари затягнули небо, краплі дощу тихо тарабанили у скло. Від цього на душі зразу ж стало якось нерадісно, а тілу — мерзлякувато, навіть попід теплою ковдрою, якою хтось прикрив Честейн.

Вона заворушилась, вивільняючи руки та потягнулась за газетою, що привернула її увагу. На жаль, це був «Глас імперії», а не популярний серед студентів «Король-пліткар».

«Цікаво, як у «Пліткарі» піднесли цю новину?» — подумала дівчина, коли прочитала статтю про нових студентів-людей в інституті, призначеному виключно для драконів. Згадувати про події, що відбулися до її пробудження, не було ніякого бажання. Мало того, що це було страшно, та ще й незрозуміло. Щоб розібратися, потрібні були сили. Тому Честейн відклала думки й про ніч в Агатовій кімнаті, і про події на верхівці Дівочої башти, і про те, що трапилось під нею…

Зовсім нікчемною стаття у «Гласі імперії» не була, навіть у дечому виявилась корисною. Так з неї стало зрозуміло, чим Честейн так образила блондина.

«Весь час забуваю, що ти такий… разюче не схожий на батька», — сказав Гарт біля дверей Агатової кімнати, чим довів блондина до сказу.

Барон був темноволосий, Честейн це добре пам’ятала.

Тож блондин, що й обличчям зовсім не був схожий на голову служби безпеки, виявився сином і спадкоємцем барона.

«А я ще спитала його, ким він йому доводиться…» — відчула себе зовсім дурною дівчина.

І як ото тепер у нього попросити вибачення? Сумління потребувало цього вчинку, а розум підказував, що так стане тільки гірше, бо знову нагадає про образу і справжню причину. Зрозуміло, що для Шайлера Еколта це болюча тема.

І як їм потоваришувати тепер?