Глава 9, в котрій магія грає свою роль

9.1.

Небо. Завжди прекрасне і завжди недосяжне. Хіба хтось може похвалитися, що торкнувся його? А пірнати у повітрі та потім знов злітати уверх — на це здатен лише той, хто має крила.

Саме крил у Честейн не було. Руки їм не заміна. Це вона дуже швидко усвідомила, за єдину мить, коли перевалилась через парапет і спиною полетіла каменюкою униз. Ось промайнуло похмуре обличчя архімагістра, він навіть не зробив спроби її врятувати. Хоча… чого від нього чекати порятунку — це ж він і зіштовхнув її з даху!

— Ааа-а! — Мабуть, це єдине, що можна проорати у такій ситуації. На все інше, нажаль, не вистачить часу. Багатий мовний досвід моряків піде на дно…

 Серце, під яким ще недавно відчувалось щось тепле, незвичне, за мить скувало крижаним холодом жаху. Лише вітер наче радісно кружляв над приреченою жертвою. А Честейн навіть очі заплющити не могла — витріщалась у байдуже до неї блакитне небо, що швидко віддалялось.

Та ось небесна блакить мов вицвіла, білясте заворушилася. Ні — це не небо! Це нескінченні пасма живих, напівпрозорих блідо-блакитних ниток.

Не сподіваючись нічого, дівчина підняла руку та вхопилася за ті нитки що було сили.

На мить, нескінченно тривалу мить, падіння раптом зупинилося. Та потім тіло Честейн підкинуло до верху та закружляло. Відновивши рух, чарівні нитки звивалися навкруги все сильніше, а разом з ними по колу полетіла і дівчина. Торнадо, це було справжнісіньке торнадо, що лише набирало обертів!

Божевілля якесь...

 Але один дракон виявився божевільнішим за стихію. Він стрімко примчав знизу та нахабно вкрав у торнадо його безпомічну іграшку! Луска цього сміливця нестерпне сяяла міддю…

Приземлення було вкрай неприємним — бо нічого хорошого в тому, що тебе жбурляє дракон, немає. Навіть коли він робить це не з великої висоти та на м’яку дбайливо розпушену землю, вкриту ніжними квітами.

— Р-р-ри геть здуріла?! — гримати Рудий прийнявся ще коли перетворювався з дракона на людину, тож почав зі справжнього рику. — Шелепа безголова! Накладати на себе руки! І де тільки зістрибнути знайшла?!

Честейн змогла лише зробити короткий подих та… її зігнуло та знудило. Прямо у квітки.

— Геть безмозка! Людиська! Та тобі й нема чим зрозуміти, як твоя смерть відіб’ється на репутації інституту!

Даремно він це сказав. Дівчина якраз підняла стугонливу голову та побачила, куди стараннями дракона впала — прямо біля опроміненого сонцем знаку інституту благородних драконів, що прикрашав собою клумбу перед замком. Тож ображена дівчина не стала стримувати глибинних поривів, хоча, здавалось, вже й не було чим.

— Яка гидота… Мерзенна слабачка! Дуринда! — Гарт не міг зупинитися, сипав і сипав образливими словами.

Не здатна на щось більше, Честейн трохи відповзла від місця своєї ганьби та вперлася носом у чиїсь блискучі чоботи.

— Вставай, не сором нас ще більше.

Дівчину вхопили за комір та силоміць допомогли здійнятися на ноги.

Блондин. Тобто якийсь-там Еколт. Він майже волочучи повів Честейн від розлюченого не на жарт дракона.

— …на дурбіса припхалися сюди?! Продихнути від вас не можна! — ще довго неслося їм услід.

— Де тут твоя конура? — зло спитав блондин, коли вони опинилися на галявині у кущах поза замком.. Де оселили дівчину він не знав, тож випадково повів її у протилежний від гуртожитку викладачів бік.

Вже якось оговтавшись, Честейн висмикнула з його хватки лікоть — ще трохи і вони утнуться у кляту Дівочу башту. Зверху вона бачила всю територію інституту та відмітила, що землею обминути замок неможливо — крайня і найвища башта фундаментом уходила у високу берегову скелю.

— Гадаєш, мене тут за собаку тримають? — своєю чергою не менш зло спитала вона. Ніяка вдячність не могла виправдати хамство баронського родича.

— А хіба ні?!

— Ти барону хто?

Блондин відсахнувся. Його темно-сірі очі стали геть чорними. Рот презирливо скособочився. Долоні стислись у кулаки. Та вдарити її він не зміг. Гордівливе розправив плечі й пішов собі, очі за небокрай.

Честейн лише глузливо гмикнула, бо подався блондин саме у бік непрохідної Дівочої башти.

— Ну що ж… а я піду іншим шляхом! — дівчина зітхнула. Бігати у непринадному вигляді та в брудній, смердючій сукні ніякого бажання не було. Але ж і якось по-іншому дістатись гуртожитку — неможливо. Лише повз центральний вхід замку, де лишився розлючений Гарт.

Перед тим, як вийти на під’їзну доріжку, що півколом охоплювала пам’ятну клумбу, Честейн завмерла у кущах та прислухалася.

Птахи джерґотали. Вітер шарудів листям. Гарт — мовчав.

У чому Честейн, що спробувала спритно прошмигнути небезпечне місце, пересвідчилась на власні очі. Гарт не тільки мовчав, він ще і стояв не сам. Поряд з ним, такі ж мовчазні, стовбичили герцог та архімагістр. І всі троє вивчали місце… ну, власне місце її подвійного падіння. Як фізичного тіла та як вихованої, порядної дівчини.

І чого б ото їй не завмерти на місці, а ще краще — посунути назад, га? Та, мабуть, вона такі дурна: вирішила, що зможе тихесенько прошмигнути повз драконів. Навшпиньки, ага. Три рази!