8.5.

Сперечатися з герцогом не мало сенсу, тож їх долоні зустрілися — його тепла та тверда, та її захолонула від страху.

Це не було звичне торкання. Цього разу Честейн заполонили дивні відчуття. Ох, даремно вона прижмурила очі! Від герцога, якого не вкрила звична для заплющених очей пітьма, до Честейн щось повзло… Сам герцог виглядав дивно — як клубок яскравих кольорових вихрів, що безупинно плуталися один в одному. Здебільш переважали яскраві фіолетові. Саме цей колір кинувся до дівчини, крижаними нитками оплів її долоню та спробував податися далі.

— Який цікавий захист… — донеслись до Честейн ледве чутні слова герцога. — А якщо так?..

Фіолетові вихрі на долоні дівчини розпалися на безліч тонесеньких, тонших за павутинні, ниточок. Деякі з них змогли пробратися далі. І ще далі…

Честейн налякано відступала. Хоча, як це можливо відступати у власному тілі? Та вона тікала, поки не сховалась у щось на кшталт прозорого кристала. Його товсті стінки надійно захистили її від живих фіолетових ниток герцога.

Тепер він був змушений відступити.

Розплющивши очі, дівчина побачила герцога таким, яким звикла. Ніяких яскравих вихрів та ниток. Дракон дивився на неї з неабиякою цікавістю, та від того погляду хотілося сховатися, ну, хоча б за спинкою крісла, яке вона поквапилась звільнити. За руку її більш не тримали, тож вона змогла відійти на пару кроків.

— Згодом продовжимо, панночко Ловлі, — весело сказав герцог.

Весело?.. Весело?!

Крижаний герцог вирішив показати ще якісь емоції крім роздратування та гніву?

— Мені, хай йому грець, цікавий блок у вашій голові.

Навіть Гарт вирячився на незвично веселого дядька.

Герцог жартівливо погрозив Честейн пальцем:

— Я дізнаюся, що з вами трапилось цієї ночі. А поки що доручаю вас архімагістру Рокбурну. Вважаю, саме він зможе розвинути ваш зв’язок зі стихією. Архімагістр люб’язно погодився займатися з вами особисто.

Сивий чоловік вийшов уперед та ледве помітно уклонив голову, чи то вітаючись, чи погоджуючись зі словами герцога.

— Ходімо, панночка. Не будемо втрачати часу.

До дверей Честейн кинулась ледве не наввипередки, так бажала опинитись якомога далі від хазяїна кабінету. Навіть не озирнулась, чи йде Гарт за ними або ж залишився послухати дядька. Що у ректорському кабінеті зараз будуть говорити про неї — ніяких сумнівів. Вона щось утнула, що ще більш зацікавило герцога у її особі.

З приймальні новий наставник повернув не направо, як до центральних сходів, а наліво, та пішов далі, поки не привів Честейн до невеличкої кімнатки з цілковито чорною підлогою.

— Підійдіть до мене, — наказав чоловік. — Станьте ближче.

Тільки-но дівчина послухалась, як старий дракон поклав їй на плече руку з перснем. Чорний камінь у золотій оправі блиснув, і ось вони — архімагістр та Честейн — опинились в іншому місці за час менший, що потрібен удару серця.

Сильний солоний вітер поривчасто вдарив у лице, наче поцілував. Лише зараз дівчина відчула, що нарешті дихає на повні груди. Мов до цього і не дихала зовсім.

— Ходімо, — архімагістр зійшов з невеличкої площинки, що чорним клаптем вирізнялася на білому тлі. — Це верхівка Дівочої — самої високої з башт Рокбурну. Потрапити сюди можна лише через родинний портал чи на крилах.

— Рокбурну? Але ж… — Честейн замовкла під пронизливим поглядом яскравих сіро-блакитних очей архімагістра.

— Так. Це моє родове ім’я.

— Ріг Рокбурн… — дівчина пригадала розповідь пана Тронка про місцевість, де розташовано замок інституту.

— Саме так. І мис, і замок здавна належать моїй сім’ї. Зазвичай хтось із Рокбурнів обіймає посаду ректора, хіба що трапляється як зараз — останній з роду не бажає займатись цією справою, та є більш достойна кандидатура.

Честейн вдивилась у спокійне обличчя наставника та подумки доповнила те, що він не сказав.

Кепсько залишитись самому у його віці. А виглядав архімагістр хоча й молодшим за пана Тронка, та погляд мав суворий, між насуплених брів пролягла глибока вертикальна зморшка, що сама по собі могла розповісти про негоди, які йому довелось пережити за довгий драконячи вік. Навіть вітер майже з ласкою тріпав його доволі довге сиве волосся, наче намагався підбадьорити.

Довго вдивлятись у себе наставник не дозволив — пішов до краю площинки, яка слугувала Дівочій башті дахом. За зовсім невеличким кам’яним парапетом, що заввишки не досягав Честейн і по коліно, розстелявся краєвид, від якого перехоплювало подих. Подивитись на захід — весь замок як на долоні. На схід — безмежні море та небо, між якими грав непосидючий вітер.

Архімагістр більш нічого не казав, дивився туди, де синь небесна зустрічалася із морською, більш лазурною, що так нагадувала колір інститутської форми.

Честейн наблизилась до наставника та стала поряд.

— Тут дуже красиво, — згодом сказала вона.

Рокбурн знизав плечима:

— Дракони люблять такі місця. — Він повернувся до Честейн. — Панночко Ловлі, ви дещо повинні знати про мене. Молодий Фрадмерт запропонував мені навчити вас магії. Та я не такий, як він. Ігри мені не цікаві.