8.3.

Цього разу до дверей Агатової кімнати Честейн йшла сама. Без незадоволеного своїм кураторством Гарта, без настирливого хитромудрого герцога, без магістра Дартґака та однокурсників-драконів, якім ще не пощастило пробудити особистий дар.

Отямилася вона одна, у темряві. Лише слабке світло луни підказало Честейн, що знаходиться вона у лікарняній палаті.

Жива. Слабка. Але здорова.

Ніхто за нею не споглядає.

У лікарні, здалося, вона взагалі була сама. Вдягнена у просту довгу білу сорочку. Під ліжком знайшлися м’які капці, що зробили її ходу беззвучною. Мабуть, у пітьмі у цій сорочці вона скидається на примару, подумалось Честейн.

Те, що на дворі ніч, а у лікарні крім неї нікого немає, можна було вважати щасливим випадком — ніхто не міг завадити зробити те, що вона збиралась.

На хвилинку Честейн повернулася до палати, у якій прийшла до тями, та взяла з ліжка простирало. Знадобиться.

Хай не відразу, але вона пригадала, що за мить до нестями вирішила зробити дещо божевільне. Вона пообіцяла це зробити, бо не знала, як інакше перестати раз за разом переживати ту ж саму муку. Хай і не за своєю волею.

При думці про герцога її губи стисло. Чи живий?

Може вона і кляла його на всі боки, але ж… насправді Честейн не бажала смерті нікому. Знала, що це таке не зі слів: скільки разів за останні півроку сама стояла на її краю? Скількох тримала за руку, коли тіло терпіло муку, а душа відлітала? Скільки могил довелося руками рити у вологій землі та закидати камінням на острівці Смерті?

Та не тільки відчуття провини та нестерпність до смерті, що завжди чатує поряд, вели дівчину до місця, з якого вона навряд чи зможе вийти живою…

Перший поверх замку не був зовсім темний — деінде сяяли невеличкі чарівні світляки. Вони особливо вабили Честейн. Мабуть, через те, що нічого подібного до них їй не судилося створити.

Не чаклунка вона. Зовсім.

Але зараз схожа на привид.

«Ось і гарно, що нікого не зустріла!»

Дівчина рішуче відчинила двері до підземелля та пішла униз по східцях. Така її навіжена доля…

Зупинити Честейн не могла навіть думка про батька. Блендфонд Ловлі ніколи не відмовлявся від даного слова, тож не його дочці робити таке. Як би не було страшно…

Останній світляк висів понад самими дверима до Агатової кімнати, наче запрошував до особистої катівні.

Честейн потягнула за велику металеву ручку та уважно огледіла двері з обох боків. Як вона і пригадувала — відкривалися вони до кімнати, але ручку мали лише з боки коридору, тож вийти самому, як і зачинитися, щоб почати випробування, було неможливо.

Ну, хіба що не для дочки професора природознавства, що вже декілька разів вижила і корабельній аварії, і на незаселеному острові, і у відкритому океані.

Широко — на повну — Честейн відчинила двері та ретельно, щоб без зморшок, розстелила у проході простирало. Спробувала зачинити двері.

— Чудово! — сказала вона, коли двері без перешкод пройшли над тонким простирадлом.

Піднявши краї з того боку, що зоставалися у коридорі, дівчина міцно прив’язала простирало до ручки. Ще раз розгладив тонку тканину вздовж ребра дверей, вона увійшла до Агатової кімнати та потягнула за простирадло.

Двері зачинилися і світляк, що сяяв по центру кімнати випробувань, згас.

Хвилюватись, що так і залишиться в Агатовій кімнаті назавжди, Честейн не стала. Зранку її точно будуть шукати. І знайдуть. Живою чи мертвою.

«Але зараз вас ніхто не перерве, —  звернулась вона до голосів, що з’явилися у її голові, — навіть я».

Самотужки зачинивши двері, Честейн свідомо лишила себе шансу на втечу.

Божевілля чекала? Божевілля прийшло.

Не тільки голоси, що безперестанно міняли тембр та тональність. Тепер їх супроводжували барви нестерпної яскравості.

Деякий, дуже невеличкий, проміжок часу Честейн ще відчувала своє тіло, що впало на холодну агатову підлогу, але потім скорилася та… відпустила себе на хвилі звуків та кольорів, що несамовито вирували в неї… та навколо неї…

Весь світ був заповнений ними. Безмежно. І Честейн була часткою і водночас всією тією безмежністю. Всюди й ніде.

Вона забулася. Більше не було Честейн Ловлі. Не було русявої дівчини із засмаглою під сонцем шкірою. Не було єдиної студентки інституту благородних драконів.

Драконів теж не було.

Нічого не було. Не ставалося і не мало статися.

Барвистий звуковий хаос існував сам по собі. І те, що колись, чи ніколи?, було Честейн Ловлі якоюсь примарою відчуттів переживало задоволення від цього безмежного безглуздого вирування у самому собі.

Та ось, за якоюсь примхою, частка хаосу відокремилися від цілого. У ту ж мить з’явився голос. Один, але безмежний — у ньому відразу ж було чутно всі коли-небудь існуючи голоси.

— Ти прийшла. Ти чуєш нас.

— Так, — відповіла частка хаосу, що з кожною миттю втрачала кольори та набувала якусь форму. — Чую…