8.2.

Блондин виду Рудого теж не зрадів. Мабуть, щось крилате проміж ними вже якось прошмигнуло, чи то було успадкована сімейна неприязнь, але хлопець язика на прив’язі тримати не став:

— Це ти як його майбутня величність питаєш? Ой ні! Поперед тебе ще дівчатко Чокворт є… Це тому ти тренуєшся ходити з дівчиськами?

У погляді блондина на себе Честейн побачила якусь незрозумілу та недобру емоцію. Що він має проти неї? Обидва — люди, та ще й вперше бачаться!

Точно їй в імперії пороблено. Куди не кинь — скрізь недоброзичливі пихаті особи з довжелезним родоводом. Але ж яка новина! Рудий-то — вірогідний принц, а вона його подумки хіба що не осідлала для рятівної експедиції та картографічної розвідки з повітря.

Лице Гарта застигло. Об вилиці можна було, мабуть, порізатися. У доволі прохолодному коридорі підземелля миттю стало жаркувато. Хоча у Честейн від того жару по спині потік холодний піт.

— Щось мені твій вигляд не подобається… — спокійним тоном почав відповідь дракон, але потім не здержав відвертого глузування: — Ой леле, пробач! Весь час забуваю, що ти такий… разюче не схожий на батька. М-м-да!

Інші дракони відверто пирснули сміхом.

Блондин побагровів та посунувся уперед. Його супутник вчепився йому у куртку:

— Шай, ні! Заспокойся, благаю.

— Що за веселощі? — спитав герцог, появи якого ніхто й не помітив. — Знайомитесь з новими студентами? Як гарно, що почали з доброго гумору. — Його світлість тонко посміхнувся. — Магістре, відчиняйте.

Честейн мало не покачала головою — як клятий герцог парою фраз зробив їх усіх, навіть тих, що не брали участі у сварці! І з таким спокійним обличчям. Гарту до дядька ще тренуватися та тренуватися, якщо він і справді прагне імператорського престолу.

«А я його чемоданом по голові!» — пригадала вона пікантні обставини знайомства з майбутньою величністю.

Тепер від тих спогадів шарітися не хотілося, вони викликали лише посмішку. Але це лише на порозі Агатової кімнати, зрозуміла Честейн. Ніяка скандальна ганьба не зрівняється уявним жахом із жахом справжнім, що очікує на неї…

— Займайте місця. Панночка Ловлі, прошу сюди, — герцог знову вказав на лави у самому центрі. Та цього разу не став сідати на протилежну, а відразу зайняв місце поряд та міцно узяв її руку.

Дивно, що на нього найшло, але лава навпроти не залишилась порожньою. Туди присів скандальний блондин. Його приятель не виявив того ж нахабства та сховався за спиною родича голови служби безпеки, сівши на лаву у наступному ряду.

Герцог ніяк не відреагував на це, он лише звернувся до магістра Дартґака:

— Починаємо.

Скрізь гучний стукіт серця Честейн ледве розчула як запираються двері Агатової кімнати. Магічне світло згасло…

— Чу-у-уууу!.. — залунали голоси у голові дівчини. — Чуууууууу-ує-еее-ас!

Какофонія злилася у потужний потік, що підхопив свідомість Честейн та помчав у пекло її божевілля. Вона перестала відчувати тіло, забула про герцога, який супроводжував її на шляху невідомо куди, мабуть, у повне небуття. Бо що вона без розуму і пам’яті? Ніщо. Без імені, без тіла. Лишився лише страх не бути та страшний біль, що пронизував, мабуть, саму душу.

Тьма, що заполонила Честейн, наповнилася нестерпним жаром і, в той самий час, найлютішим холодом. Вона гинула та й ще якимось дивом усвідомлювала це, та навіть не могла оформити цю думку у слова. Навіть попрощатися з життям, попросити вибачення перед батьком та моряками, що тепер так і залишаться з ним на островах…

Там, на грані з нічим, з неіснуванням, божевільна какофонія раптом стала чимось іншим, навіть здалося, що ось-ось можна буде зрозуміти про що ті голоси завивають з такою несамовитістю. Ще мить і…

— Ні! Ні! Відчиніть! — У кам’яні двері відчайдушно погрюкали. Хтось зі студентів, що проходив випробування, бився та кричма кричав, як наостанок.

Світляк спалахнув, ознаменувавши, що таїнство скінчилось. Двері відчинилися, збивши з ніг хлопця, що відчайдушно волав.

Усі тілесні муки, що їх вже не відчувала, завалились на Честейн за мить. Та вона навіть голосу подати не могла — у горлі та відкритому хтозна-коли роті клекотала кров. Не тільки її кров — непритомний герцог лежав на неї. Його кров безупинно стікала на дівчину, розпростерту на агатовій лаві.

— Вони мертві! Мертві! — бився в істериці хлопець біля дверей. — Ні-і!

«Той — другий», — слабко подумала Честейн, упізнала це жалібне «Ні!» — упізнала голос приятеля Шайлера Еколта.

— З дороги! — гаркнула цілителька.

Хлопець зойкнув. Мабуть, його відіпхнули у бік, щоб не заважав своєю істерикою.

— Мертві… — продовжив він скиглити.

— Клята дівка, — з ненавистю просипіла дракониця, помітивши, що Честейн ще жива, — я сама тебе вб’ю!

Чарувати цілителька прийнялась відразу, ще коли погрожувала, та що саме вона робить, Честейн Ловлі дізнатись не судилось — від лютого болю свідомість покинула її заради пітьми та тиші, що справді була тишею. Без божевільних голосів.

Та на останок вона прийняла важливе рішення: «Зостанусь живою, треба буде…»