6.2.

Добре, що вона не встигла сильно злякатися… у перші секунди. Потім було б соромно. Тим паче, що страшніше за темряву та ворожість було саме те, що й трапилось, як тільки-но щезло світло та у грудях загрюкало серце. Знову з’явились вони — невблаганні голоси божевілля.

Честейн кожною частинкою тіла пам’ятала свій жах, коли вперше почула їх. Хіба ж можна забути мить, коли прощаєшся з життям?

— Гууу! — завив вітер, що здійнявся та підхопив тіло дівчини майже над самим скалами. Честейн навіть відчула, як її обдало бризками від розбитих тими каменями хвиль. — Ууу-у! Умау-уум! — на різні голоси заволав вітер. — Наша ума-а-а-у-ммм…

Повітряний потік завертів її з такою неймовірною швидкістю та так різко підкинув уверх, що дівчина не витримала та знепритомніла. Але те розбірливе слово, яке вона нібито почула, так і лишилось крутитися у її голові: «Наша… Наша… Наша…»

Голосів було багато, та кожний лунав на свій божевільний лад, майже вбиваючи неймовірним діапазоном: від найнижчих до найвищих нот, від грубого до найніжнішого тембру. Все це породжувало таку нестерпну, але у чомусь навіть гармонійну какофонію, від якої голова, здавалося, може вибухнути.

Так було раніше.

Але зараз…

Честейн рухнула з лави на підлогу. Голоси несамовито кричали до неї з такою силою, що вона відчула, як з вух ллється кров. Та навіть це не змогло скінчити її муку — вона все ще була у свідомості. І ці страждання тривали вічність. Так їй здалося…

Скільки насправді пройшло часу до того, як відчинилися двері та над лавами зі студентами знову засяяв голубуватий світляк, від  якого м’яко заблищали кам’яні стіни?

Тільки-но двері відчинилися — голоси замовкли. Катування скінчилось.

Зібравшись з силами, спираючись на тремтячі руки, Честейн змогла трохи підвестися та якось опертися спиною о бік лави. Так вона мала змогу бачити бліді у холодному магічному світлі обличчя своїх однокурсників.

Дракони здебільш були радісні. Багато хто підскочив. То тут, то там лунали вигуки, на яких Честейн ніяк не могла зосередитись, щоб розібрати, про що кажуть. Її голова, що ледве не луснула під час незрозумілий екзекуції, тріщала, дудніла та боліла, наче на неї усією своєю вагою сів сам клятий герцог у вигляді дракона, а може ще й Гарта запросив.

Єдине, чим зараз могла ворушити Честейн, — очі. Тож вона роздивлялась драконів. Не всі з них раділи. Були й засмучені — вони здебільш все ще сиділи на лавах, не залучені в численні розмови, що точилися навкруги.

Про дівчину, чия голова навіть не стирчала над лавою, ніхто й не згадав. Молоді дракони були захоплені власними переживаннями. Деякі вже потягнулись у бік виходу. У Честейн навіть не було сили, щоб покликати на допомогу. Вона лише проводжала однокурсників поглядом та гадала, чи не зачинять її тут назавжди? Про те, що з нею станеться, коли кімната спорожніє, світло згасне, а двері…

Ні! Вона не переживе, якщо голоси знову повернуться.

Потроху слух став відновлюватися. Навіть деякі слова вже можна було розібрати:

— …батьки не повірять! Це така вдача для нашого роду, — радів якійсь з хлопців, що виходив з кімнати.

— Ех!.. — гірко зітхнув хтось майже поряд, кого Честейн не могла бачити, бо сиділа до нього спиною. Певно, цьому хлопчині не поталанило, тож він був з тих, хто про щось сумував.

Честейн теж сумувала, бо сил підвестися все ще не було. У роті пересохло, а горло стисло спазмом.

— Де вона?

Від злого голосу у першу мить захотілося зібратися під лаву.

— Гарт! — зойкнув хтось.

— Не чіпай. Десь тут була.

Перший переляк у Честейн пройшов, а від полегшення — її не залишать у цій страшній кімнаті — на очі майже навернулися сльози, але їх вдалося стримати.

Племінник герцога знайшов її досить швидко — стрімко наблизився, здійнявшись над найближчими лавами.

Височезний. Від того, що підійшов дуже близько, Честейн не могла подивитися у його обличчя, голова спиралася на приємно прохолодний кам’яний бік лави, а очі підводилися лише до рівня діафрагми рудого дракона, який раптом почав глибоко дихати.

Помітив, що вона у крові? Мабуть, блузка залита нею. Честейн вже деякий час страждала від свербіння на шкірі, де підсихала кров.

— Хто?! — рявкнув він. — Хто це з нею зр-р-робив?!!

Гарт нелюдськи заричав. Честейн здригнулась, і звідки тільки сили взялися? По стінах щось зашерехтіло — мабуть, десь посипався камінь.

Від думки, що зараз їх тут завалить камінням, Честейн стала задихатися: темнота, безсилля, голоси, смерть!

Гарт швидко зробив ще крок, схилився і підхопив дівчину на руки.

Якась секунда у повітрі, коли від знесиленого тіла нічого не залежить, — ти можеш лише довіритися іншому, його рукам…

Вона цього не бажала, але не змогла стриматися — уткнулася йому у плече обличчям та схлипнула. Від хлопця йшов сильний жар, тож Честейн відчула наскільки ж змерзла. Холод, що йшов з самої середини, миттю викликав тремтіння, яке вона ніяк не змогла приховати чи стримати.